Розділ ХІІІ — Ціна часу

Село з’явилося під вечір.

Спершу вони почули його.

Тук.

Пауза.

Тук.

Потім ще один звук — трохи вище.

Тук.

Морс підняв голову.

— Або тут хтось дуже повільно будує будинок…

Незнайомець уперше за весь день усміхнувся.

— Вода.

Струмок збігав зі схилу вздовж села, розділений на десятки вузьких дерев’яних жолобів.

Біля багатьох будинків стояли прості бамбукові механізми.

Вода наповнювала порожнисту трубку.

Та важчала.

Перекидалася.

Ударяла об камінь.

Тук.

Поверталася назад.

Знову починала наповнюватися.

Різні трубки били з різним проміжком, і над селом постійно лунав нерівний дерев’яний ритм.

Тук.

Тук.

Пауза.

Тук.

— Навіщо? — запитав Бром.

— Відлякує звірів від городів.

Морс озирнувся.

— А людей?

— Судячи з тебе, недостатньо добре.

Будинки тут були невеликі, темні від старого дерева. Дахи вкривала сіра черепиця. Між оселями росли сливи й низькі сосни, а вздовж каналів зеленіли вузькі городи.

Щойно селяни побачили чужинців, вулиця спорожніла.

Двері зачинилися.

Дитину, яка залишилася біля жолоба, мати схопила за плечі й затягнула в будинок.

Незнайомець не зупинявся.

Він провів їх майже через усе село до невеликої оселі біля самого струмка.

На дверях висіли пучки сухих рослин.

Він постукав.

Ніхто не відповів.

Постукав ще раз.

— Кійо-сан.

За дверима щось упало.

Потім почулися кроки.

Відчинила стара жінка.

Невисока, худа, із сивим волоссям, закрученим у тугий вузол.

Вона подивилася на незнайомця.

Потім на Морса.

На Брома.

На ноші.

І знову на незнайомця.

— Ні.

— Кійо-сан.

— Я сказала ні.

— Один помирає.

— Усі колись помирають.

Морс кивнув.

— Мудра жінка.

Двері почали зачинятися.

— У нього ножове поранення живота, — швидко сказав незнайомець.

Двері зупинилися.

Кійо-сан визирнула.

— Давно?

— Кілька годин.

— Кров іде?

— Менше, ніж ішла.

Вона вилаялася.

— Заносьте.

Габріеля поклали на низький дерев’яний стіл.

Кійо-сан розрізала тканину навколо рани.

— Хто це зробив?

— Самурай, — відповів Морс.

— За що?

Морс поглянув на непритомного Габріеля.

— Він дуже переконливо доводив, що не хоче жити.

Бром зітхнув.

— Не слухайте його.

— Чому? — запитала стара. — Схоже на правду.

Габріель тихо застогнав.

Кійо-сан притиснула до рани складену тканину.

— Тримай.

Бром став поруч.

Вона закип’ятила воду, кинула туди кілька трав, промила руки й почала працювати.

Не поспішала.

Не метушилася.

Пробурмотіла щось, коли побачила глибину рани.

— Погано? — запитав Морс.

— Якщо будеш говорити — стане гірше.

Морс відійшов.

— Нарешті знайшлася людина, яка знає, як зі мною поводитися.

За кілька хвилин Кійо-сан покликала іншу жінку з сусіднього будинку.

Та була ще старшою.

І значно менш спокійною.

Побачивши Айзека, вона зупинилася на порозі.

— Ой.

Морс насторожився.

— Це «ой, зараз допоможемо» чи інше «ой»?

Стара підійшла ближче.

Подивилася на чорні лінії.

На Перстень.

На обпечену шкіру.

— Не торкайтеся його руки.

— Чому?

— Воно ще там.

Бром глянув на неї.

— Що?

Жінка прошепотіла:

— Те, що в нього увійшло.

Морс повільно обернувся до Брома.

— Я ж казав, що день може стати кращим.

— Замовкни.

Стара вказала на чорні лінії.

— Дороги.

— Які дороги?

— Під шкірою. Нечисте завжди шукає шлях усередину.

Кійо-сан навіть не підняла голови від Габріеля.

— Не слухайте її.

— Минулого року ти теж так казала про хлопця Ічіро!

— У хлопця Ічіро були глисти.

— Від духів.

— Від сирої риби.

Морс сів біля стіни.

— Я залишуся тут назавжди.

Кійо-сан перев’язала Габріеля.

— Він переживе ніч.

Бром видихнув.

— А завтра?

Стара подивилася на нього.

— Запитай завтра.

Потім підійшла до Айзека.

Вона не боялася торкатися його.

Обмацала шию.

Повіки.

Груди.

Нарешті взяла праву руку вище зап’ястка.

Насупилася.

— Дивно.

— Що? — запитав Морс.

— Опік гарячий.

Вона торкнулася пальців.

— А кисть холодна.

— Можеш щось зробити?

— Можу не зробити гірше.

— Уже непогано.

Кійо-сан наклала на обпечену шкіру холодний компрес із пахучою зеленою кашкою.

Перстня не торкнулася.

Навіть вона.

Надворі стемніло.

Бамбукові трубки продовжували стукати.

Тук.

Тук.

Тук.

Габріель спав.

Айзек не прокидався.

Решта сиділи на підлозі навколо маленького вогнища.

Незнайомець отримав чашку гарячого відвару й тримав її обома руками.

Бром нарешті запитав:

— Тепер розкажеш, куди саме ти хочеш нас вести?

Чоловік кивнув.

— У Графство Нефритового Дракона.

— Це ми вже чули.

— До його володаря.

Морс підняв брову.

— Оце вже нове.

— Даймьо Масаюкі.

Ім’я нічого їм не сказало.

Незнайомець це помітив.

— Масаюкі-доно — один із п’яти великих правителів, які зараз тримають Імперію Дзинь від розпаду.

— Дуже шляхетно, — сказав Морс.

— Я не казав, що він робить це з шляхетності.

Морс усміхнувся.

— Тепер він мені подобається більше.

— Після смерті імператора трон залишився спадкоємцю. Але хлопчик ще надто молодий, щоб прийняти печатку й правити самостійно.