Розділ VIII — Під шелестом бамбука

Нічне місто зустріло їх не вогнями, а тінями.

Полонених вивели з порту вузьким проходом між складами, де пахло мокрою деревиною, риб’ячою лускою та прянощами, розсипаними під час розвантаження. Ліхтарі під вигнутими дахами вже гасили. Торговці зачиняли дерев’яні віконниці, вантажники котили порожні вози до навісів, а поодинокі перехожі відступали до стін, щойно бачили озброєних людей.

Ніхто не ставив запитань.

Кайдани з’єднували полонених у довгі ланцюги. Кожен крок одного передавався іншим: хтось спотикався — решта смикалися слідом; хтось ішов надто повільно — метал врізався в зап’ястки тих, хто був попереду.

Харн майже не спирався на пошкоджену ногу. Габріель тримав його під ліве плече, Айзек — під праве. Старий моряк намагався йти сам, але з кожною вулицею його вага дедалі сильніше лягала на них обох.

— Ще трохи, — прошепотів Габріель.

— Ти говорив це три вулиці тому, — видихнув Харн.

— Тоді спрацювало.

— Ми досі йдемо.

— Отже, знову спрацює.

Попереду чоловік із зеленим склом замість лівого ока навіть не озирнувся. Він ішов поруч із Драгом, короткими жестами вказуючи, куди повертати. Пірати не запалювали зайвих ліхтарів і тримали полонених подалі від широких вулиць.

Їх провели повз закриті крамниці, невеликі заїжджі двори й темні сади за низькими огорожами. Десь за стіною дзюрчала вода. В іншому провулку пахло гарячим рисом, але двері будинку зачинилися раніше, ніж полонені встигли побачити людей усередині.

Місто залишилося позаду непомітно.

Каміння під ногами змінилося втоптаною землею. Будинки розступилися, а над дорогою зімкнулися високі стебла бамбука. Вітер проходив крізь них сухим шелестом, і тонкі стовбури постукували один об одного, наче сотні порожніх кісток.

Тут на них уже чекали.

Поперек дороги стояли дванадцятеро імперських воїнів у темних пластинчастих обладунках. Лаковані сегменти були стягнуті зеленими шнурами, широкі наплічники закривали плечі, а біля поясів висіли по два вигнуті клинки — довгий і короткий.

Їхній старший був без шолома.

Сивина торкнулася лише скронь, але вузьке обличчя здавалося старшим через глибокі складки біля рота. Права долоня спокійно лежала на руків’ях мечів. Не загрозливо — так природно, ніби рука завжди мала залишатися саме там.

Чоловік із зеленим оком зупинив колону й уклонився. Не надто низько, проте значно шанобливіше, ніж імперському інспектору на кораблі.

— Старший приставе. Вантаж доставлено без втрат.

Пристав ковзнув поглядом уздовж ланцюга.

На побитому чоловікові, який ледве тримався на ногах, його очі затрималися лише на мить.

— Без втрат?

— Усі дихають.

— Тоді для торговця це справді без втрат.

Зелене скло блиснуло в місячному світлі.

— Двадцять сім робочих рук. Дехто має ремесло.

— Робочі руки зайвими не бувають.

Пристав зробив короткий жест.

Двоє імперців підійшли до першого ланцюга й узялися за нього. Пірати передали їм ключі від кайданів.

Жодних паперів не підписували.

Жодних грошей не рахували.

Усе, схоже, було вирішено задовго до їхнього прибуття.

Чоловік із зеленим оком уклонився ще раз.

— Нехай ваша дорога буде спокійною.

— Спокій дороги залежить від тих, кого нею ведуть.

Пристав подивився на полонених.

— Ці вже навчилися тиші.

Пірати розвернулися й пішли назад до міста.

Айзек стежив за зеленим відблиском, доки той не зник між стеблами бамбука.

Вони залишилися з людьми Імперії Дзинь.

І чомусь це не принесло полегшення.