Розділ VII — Найдовший день у трюмі

У трюмі першими відчули не зупинку корабля, а зміну його руху.

«Вдовиний Зуб» більше не підіймався на довгих морських хвилях. Корпус лише зрідка здригався, ніби хтось величезний штовхав його ззовні плечем. Масляні лампи під стелею погойдувалися на гаках, відкидаючи світло то на обличчя полонених, то на чорні провалля між клітками.

Потім над головою загриміло.

Щось важке впало на палубу. Задзвеніли ланцюги. Дерево застогнало під десятками ніг, а крізь корпус проникли незнайомі звуки — вигуки вантажників, скрип коліс, удари молотків, різноголосий гомін великого порту.

До запаху вогкості, поту й старої соломи домішалися дим, риба, прянощі та щось терпке, схоже на висушене листя.

Харн розплющив очі.

— Прибули, — сказав він.

Голос моряка ще залишався слабким, але жар помітно відступив. Він лежав біля стіни, витягнувши перев’язану ногу, й прислухався до шуму так уважно, наче міг визначити порт за одним лише скрипом причальних канатів.

Айзек підвів голову до люка.

— До Дзинь?

— Або нас зустрічає найбільший рибний базар у світі.

Згори пролунала команда.

Слів вони не розібрали, але одразу після неї палубою потягли ящики. Дошки над клітками почали стогнати одна за одною.

— Чай, — промовив Габріель, втягнувши носом повітря.

Морс у клітці навпроти глянув на нього.

— Ти тепер ще й торговець?

— Один із ящиків розбили.

— І ти відчув запах?

— Ні. Я почув, як матроса назвали криворуким виродком і наказали зібрати листя.

Морс кивнув.

— Переконливо.

Розвантаження тривало годинами.

З корабля виносили бочки. Перетягували скрині. Обережно спускали щось крихке, що тихо дзенькало всередині дерев’яних ящиків. Кілька разів над люком проходив чоловік із зеленим склом замість лівого ока. Полонені впізнавали його за повільними рівними кроками й короткими наказами, після яких навіть найгаласливіші матроси замовкали.

Кожен звук змушував людей у клітках напружуватися.

Коли ключ уперше повернувся в замку біля сходів, дехто підвівся.

Коли люк відчинився, кілька полонених притиснулися до ґрат.

Але вниз спустилися лише двоє піратів. Вони забрали порожні бочки з-під води, кинули в прохід кошик із черствим хлібом і знову зачинили люк.

Нікого не вивели.

До вечора трюм почав наповнюватися неспокійним шепотом.

— Чому нас не підняли? — запитав юнак із дерев’яним амулетом.

Йому ніхто не відповів.

Чоловік із дальньої клітки припустив, що покупці ще не прийшли. Інший сказав, що рабів продають лише зранку. Третій тихо засміявся й промовив, що, можливо, пірати вирішили залишити їх собі.

Після цього сміху стало ще тихіше.

Айзек сидів біля ґрат, поклавши праву руку на коліно.

— Я думав, нас виставлять на продаж одразу.

— Я теж, — відповів Габріель.

— Схоже, у них інший план.

— У людей із клітками завжди є план.

— Мені не подобається, коли ти говориш так спокійно.

Габріель подивився на нього.

— Якщо говоритиму голосніше, план стане кращим?

Айзек відвернувся.

День повільно згасав.

Шум над головою рідшав. Голоси портових вантажників віддалилися. Востаннє прогримів віз, затих скрип блоків, і на корабель опустилася незвична нерухомість.

У трюмі залишили лише дві лампи.

Їхні маленькі вогники гойдалися під стелею, то видовжуючи тіні ґрат, то стискаючи їх у чорні смуги.

Пізньої ночі порт майже замовк.

Залишився вітер, що свистів між щоглами. Вода тихо хлюпала об борт. Десь далеко, можливо на причальній вежі, висів дзвін. Пориви вітру зрідка торкалися його, і над темною водою линув одинокий металевий удар.

Не сигнал.

Просто звук, який нагадував, що за стінами трюму все ще існує світ.

Частина полонених заснула.

Хтось лежав, згорнувшись біля стіни. Хтось сидів із розплющеними очима, вже не маючи сил ні говорити, ні боятися. Жінка, яка рахувала кроки, цього разу мовчала.

Габріель задрімав поруч із Харном.

Айзек не спав.

Тому першим почув, як біля люка повернувся ключ.

Двері відчинилися без поспіху.

Світло ліхтаря впало на сходи.

У трюм спустився чоловік із зеленим скляним оком. За ним ішли троє піратів. Один ніс довгий ланцюг, другий — оберемок кайданів, третій тримав у руці короткий кийок.

Зелене скло блиснуло у світлі ламп.

— Прокидайтеся, живий вантаж.

Один із піратів ударив кийком по ґратах.

Гуркіт прокотився трюмом.

Люди почали ворушитися. Хтось схопився одразу. Інших доводилося будити стусанами й лайкою.

— На ноги, — наказав чоловік зі скляним оком. — Хто може йти — йде. Хто не може — повзе. Хто не здатен навіть на це, залишиться тут.

Габріель допоміг Харнові сісти.

— Він не витримає дороги сам.

— Тоді нестимеш його, — відповів чоловік.

Клітки почали відчиняти по одній.

Полонених виводили в прохід, защіпали залізні кільця на зап’ястках, а короткі ланцюги приєднували до одного довгого. По п’ятеро або шестеро людей ставали частинами одного важкого рухомого ланцюга.

Тепер утеча одного означала падіння всіх.

Айзека закували поруч із Габріелем. Харна поставили між ними, дозволивши спертися на обох. Металеве кільце замкнулося навколо правого зап’ястка Айзека над чорними лініями.

Пірат помітив Перстень.

Затримав на ньому погляд.

Але, побачивши чоловіка зі скляним оком, нічого не сказав.

У дальній клітці відчинили двері.

Високий худий полонений вийшов у прохід. Він ішов покірно, опустивши голову, доки пірат із кайданами не нахилився до його рук.

Тоді чоловік різко штовхнув його плечем.

Пірат ударився спиною об ґрати.

Полонений кинувся до сходів.

Ланцюги дзенькнули. Хтось скрикнув. На кілька секунд у трюмі з’явилося щось схоже на надію — безглузду, миттєву, але живу.