Розділ IV — Слово, куплене ремеслом

Габріель розв’язав шкіряний мішечок і висипав трохи зеленого порошку на долоню.

Навіть у напівтемряві було видно, що суміш неоднорідна. Подрібнене листя, світлі волокна, кілька темних крупинок і щось схоже на висушену кору.

Він підніс долоню до носа.

Запах був різким, трав’янистим, із гіркотою, що залишалася в горлі ще до того, як порошок потрапляв до рота.

— Ти впізнаєш це? — запитав Айзек.

Харн розплющив очі.

— Частково.

— Дуже обнадійливо.

— Зелене має бути від жару. Темне — від болю. Світле не знаю.

— Отрута?

— Можливо.

Айзек подивився на Габріеля.

— Почнемо зі світлого?

— Почнемо з того, що перестанемо питати поради в людини з гарячкою.

Габріель відділив кілька дрібок зеленого порошку й висипав у воду.

Суміш одразу потемніла. На поверхні з’явилася тонка плівка, а запах став ще гіршим.

Харн скривився.

— Я вже передумав одужувати.

— Пізно, — відповів Габріель.

Він підтримав морякові голову й підніс флягу до губ.

Харн зробив один ковток.

Завмер.

Подивився на Габріеля так, ніби той щойно особисто зрадив усі закони гостинності.

— Це найгірше, що я пив.

— Ти моряк.

— Саме тому мої слова щось важать.

— Пий.

— Краще ампутуйте ногу.

— Кілька годин тому ти був проти.

— Я не знав про ліки.

Морс засміявся з клітки навпроти.

— Можеш віддати мені.

— Хочеш одужати від здоров’я?

— Хочу перевірити, чи Харн перебільшує.

— Він перебільшує лише свій вік і кількість жінок, які за ним сумують, — сказав Бром.

Харн зробив ще один ковток.

— Жінок було достатньо.

— Для кого?

— Для мене.

Габріель змусив його допити половину суміші, після чого відклав флягу й узяв грудку темної смоли.

Вона була м’якою від тепла трюму й пахла хвоєю, землею та чимось пряним.

— Це на рану, — сказав Харн.

— Тепер ти впевнений?

— Ні. Але якщо її треба ковтати, я помру раніше від смаку.

Габріель розтер смолу між пальцями.

— Потрібна чиста тканина.

Айзек подивився на власний одяг.

— Тут усе чисте, якщо не придивлятися.

— Плащ.

— Він мені ще знадобиться.

— Харнові нога теж.

Айзек зітхнув, відшукав менш брудний край підкладки й відірвав довгу смугу.

Тканина піддалася не одразу.

— Обережніше, — сказав Харн. — Він у тебе один.

— Нога в тебе теж одна здорова.

— Саме тому я її бережу.

Габріель очистив шкіру навколо набряку рештками води, наніс тонкий шар смоли й перев’язав ногу новою тканиною.

Харн кілька разів сіпнувся від болю, але не застогнав.

Коли все було закінчено, він відкинув голову на стіну.

— Якщо виживу, більше ніколи не скажу поганого слова про корабельного лікаря.

— На «Сірій чайці» не було лікаря, — нагадав Бром.

— Саме тому він був найкращим із тих, кого я знав.

Габріель витер руки об власні штани й торкнувся Харнового чола.

— Тепер чекатимемо.

— Скільки?

— Не знаю.

— Тоді ти вже майже лікар.

Айзек сидів біля дверей клітки й мовчки спостерігав.

Коли Харн нарешті заснув, він подивився на Габріеля й ледь помітно кивнув у бік нижньої завіси.

— Покажу дещо.

— Що саме?

Айзек відгорнув ногою мокру солому.

Під нею виднілася нижня вісь дверей — товстий залізний штифт, що проходив крізь завісу й утримував її на місці.

Зовні він здавався цілим.

Айзек озирнувся на прохід, а тоді взявся за край штифта двома пальцями й обережно потягнув.

Метал подався.

Не вийшов повністю, але зрушив настільки, наскільки не мав би зрушувати закріплений штифт.

Габріель одразу накрив його руку своєю.

— Досить.

Айзек відпустив.

— Я ще нічого не зробив.

— Ти вже зробив.

Габріель опустив солому назад, приховуючи завісу.

— Як?

— Перстнем.

— Я здогадався.

— Цього разу майже не виснажився. Порожній цикл тривав кілька хвилин, не більше.

Габріель подивився на його праву руку.

Чорні лінії під шкірою залишалися нерухомими. Перстень не світився й не нагрівався.

— Ти користувався ним, поки мене не було?

— Трохи.

— Наскільки «трохи»?

— Бачиш штифт?

— Бачу.

— Оце настільки.

Габріель не виглядав враженим.

Айзек почекав.

— І все?

— А ти чекав, що я тебе похвалю?

— Було б незвично, але приємно.

Морс простягнув обличчя між прутами своєї клітки.

— Я можу похвалити.

— Не треба, — одночасно відповіли Айзек і Габріель.

Морс образливо відступив.

Габріель тихо запитав:

— Ти можеш витягнути його повністю?

— Думаю, так.

— Не витягуй.

Айзек насупився.

— Це двері клітки.

— Я бачу.

— Клітки, у якій ми сидимо.

— І це бачу.

— Тоді поясни, чому я не повинен їх відчинити.

Габріель нахилився ближче.

— Тому що за дверима трюм. За трюмом сходи. Над сходами щонайменше двоє озброєних людей. На палубі їх понад тридцять.

— Ти сам сказав, що не всі озброєні.

— Я сказав, що не всі тримають зброю в руках. Це не те саме.

Айзек торкнувся соломи над штифтом.

— Ми можемо дочекатися ночі.

— І що далі?

— Вийти.

— Куди?

— На палубу.

— А потім?

— До шлюпок.

— Дві висять ліворуч, одна праворуч. Праву швидко не спустити. Біля лівих постійно хтось працює. Навіть якщо ми дістанемося туди, Харн не зможе бігти, Бром і Морс залишаться в іншій клітці, а решта полонених здіймуть такий шум, що нас почують на сусідньому кораблі, якого тут немає.

Айзек замовк.

— Можна відчинити інші клітки.

— Скільки разів?