Розділ ІІІ — Під чорними вітрилами. Частина третя

Робота тривала довше, ніж він обіцяв.

Не тому, що Габріель помилився.

А тому, що на «Вдовиному Зубі» кожен інструмент доводилося спершу шукати, кожен наказ повторювати двічі, а кожному матросу — пояснювати, чому двадцять років у морі не роблять його ковалем.

Кормову щоглу підтягнули двома канатами й підперли товстим брусом.

Габріель власноруч вибив старі заклепки.

Одна вийшла легко.

Друга розсипалася всередині отвору на кілька іржавих шматків.

Третя не піддавалася.

Матрос із пробитою бровою спостерігав за ним, схрестивши руки.

— Казав же, що сидить міцно.

Габріель узяв тонкий пробійник.

— Вона не сидить.

Вставив його під край заклепки й ударив молотком.

Глухий звук.

Другий удар.

Третій.

Метал раптом провалився всередину, і з отвору висипалася руда іржа.

— Вона давно згнила, — сказав Габріель. — Просто ще не знала про це.

Матрос мовчки відійшов.

У жаровню підкинули вугілля. Повітря наповнилося гірким димом і запахом розігрітого заліза.

Габріель зігнув обрану пластину за формою основи, нагрів її край і почав вирівнювати ударами молотка.

Спершу матроси дивилися з недовірою.

Потім перестали говорити.

У руках Габріеля залізо не виглядало важким.

Він не бив навмання. Кожен удар лягав туди, де метал мав поступитися. Він повертав пластину, перевіряв вигин великим пальцем, знову нагрівав і продовжував, доки край не повторив нерівність деревини.

— Занадто тонка, — сказав Драг.

— Товста трісне біля отворів.

— Цю зігне.

— Вона й повинна трохи згинатися.

Драг подивився на нього так, ніби це прозвучало як образа.

Габріель зупинив молоток.

— Корабель рухається. Щогла рухається. Дерево набухає й висихає. Якщо закріпити все намертво, щось однаково поступиться. І краще, щоб це був метал, а не половина корми.

Драг провів гаком по бороді.

— Ти завжди стільки говориш?

— Лише коли мене не слухають.

Чоловік зі скляним оком стояв трохи далі й спостерігав.

Габріель відчував його погляд, але не озирался.

Нові заклепки нагріли до темно-червоного кольору. Габріель вставляв їх одну за одною, а двоє матросів тримали пластину з іншого боку.

— Молоток, — сказав він.

Йому простягнули короткий.

— Інший.

— Цей кращий.

— Для цвяхів.

Матрос неохоче подав важчий.

Габріель кількома ударами розплескав гарячий край першої заклепки. Потім другої. Третьої.

Метал затягував пластину все щільніше.

Коли залишилася остання, за спиною пролунали голоси.

— До імперських вод ще два дні, — сказав хтось.

— Якщо вітер не зміниться.

Габріель не підняв голови.

Один із голосів належав чоловікові зі скляним оком.

Другий був низьким і хрипким. Мабуть, комусь зі старших на кораблі.

— Треба зняти прапор до світанку, — продовжив хрипкий. — І перепакувати східні ящики. Якщо нас зупинять біля Нефритового Дракона, однієї печатки буде замало.

— У нас є папери.

— Старі.

— В імперії зараз усі папери старі. Поки П’ятеро не вирішать, хто головніший, кожен порт ставить власні печатки.

Габріель поклав нову заклепку на край жаровні.

Чоловік зі скляним оком тихо засміявся.

— Вони не вирішать.

— Вирішать, коли почнуть різати один одного.

— Уже почали.

Поруч із Габріелем матрос сильніше натиснув на пластину.

— Рівно тримай, — сказав Габріель.

Розмова за спиною не припинилася.

— Кажуть, старий імператор помер ще до початку весни.

— Це кажуть уже третій місяць.

— Тепер кажуть відкрито.

— Відкрито в Дзині говорять лише те, за що вже нікого не страчують.

Чоловік зі скляним оком відповів:

— Спадкоємець надто малий, щоб прийняти печатку. Тому правлять П’ятеро.

— Поки що.

— Поки один із них не отримає хлопця.

Хрипкий голос став тихішим:

— Він у Нефритового Дракона.

— Під опікою тамтешнього намісника.

— Під опікою, — повторив співрозмовник. — Гарне слово для заручника.

Габріель опустив розпечену заклепку в отвір.

Вона зашипіла, торкнувшись вологої деревини.

— Бий, — наказав він матросу з іншого боку.

Той ударив.

— Не туди.

— Я влучив.

— Ти влучив у метал. Це не означає, що туди.

Матрос стиснув щелепу.

Габріель забрав у нього молоток.

— Тримай пластину.

За спиною продовжували говорити.

— Чотири інших намісники не дозволять Нефритовому Дракону залишити спадкоємця при собі.

— А він не віддасть.

— Тоді буде війна.

— Війна буде в будь-якому разі. Питання лише в тому, хто першим назве її зрадою.

— І навіщо ми пливемо просто туди?

Чоловік зі скляним оком відповів без вагань:

— Бо коли великі люди готуються воювати, їм потрібна сталь, ліки й ті, кого не шкода відправити першими.

Габріель завдав останнього удару.

Заклепка розплескалася рівним кругом.

Він опустив молоток.

— Відпускайте правий трос.

Матроси подивилися на чоловіка зі скляним оком.

Той кивнув.

Канат почали повільно послаблювати.

Щогла скрипнула.

Пластина напружилася.

Дерево під нею видало глухий стогін, але не тріснуло.

Габріель приклав долоню до металу.

Відчув слабку вібрацію.

— Ще.

Трос послабили сильніше.

Скоба втрималася.

Габріель підняв голову й простежив поглядом за щоглою до самого чорного вітрила.

— Тепер лівий. На чверть.

— Навіщо? — запитав Драг.

— Перевірити навантаження з іншого боку.

— А якщо вирве?

— Тоді ви знатимете, що матрос із двадцятьма роками в морі мав рацію.

Чоловік із пробитою бровою похмуро подивився на нього.