Розділ ІІІ — Під чорними вітрилами. Частина друга.

Айзек ще кілька секунд дивився на сходи.

Потім опустився на підлогу.

— Він повернеться, — сказав Морс із клітки навпроти.

— Знаю.

— Тоді чому дивишся так, ніби його вже з’їли?

— Оцінюю, чи вміють вони готувати.

Морс усміхнувся, але Айзек уже відвернувся.

Харн лежав біля стіни, важко дихаючи. Бром знову сів у тіні. Жінка в сусідній клітці продовжила рахувати кроки над головою.

— Дванадцять… тринадцять… чотирнадцять…

Айзек підтягнув коліна й поклав праву руку на нижню частину ґрат.

З боку проходу це виглядало так, ніби він просто сперся долонею об метал.

Насправді його пальці торкалися кріплення, прихованого майже біля самої підлоги.

Товстий залізний штифт проходив крізь завісу дверей і був розклепаний з обох боків. Верхню частину могли бачити охоронці. Нижня ховалася за шаром бруду, соломи й потемнілої деревини.

Айзек заплющив очі.

Спочатку не сталося нічого.

Лише холод металу.

Стук хвиль об борт.

Тихе Харнове дихання.

Він уже хотів прибрати руку, коли під Перснем з’явилося слабке тепло.

Не жар.

Не різкий біль, як на палубі.

Лише короткий відгук.

Айзек завмер.

Світ не розкрився перед ним повністю.

Він не побачив усього корабля, ґрат чи ланцюгів.

Лише маленьку ділянку металу під долонею.

Штифт.

Його нерівні краї.

Старі вм’ятини від молота.

Напруження в місці, де залізо колись розклепали, щоб воно не могло вийти із завіси.

Айзек відчув, як усередині нього піднімається знайоме бажання.

Зігнути.

Вирвати.

Змусити двері розійтися.

Він уявив, як штифт ламається, завіса падає, а клітка відчиняється.

Перстень одразу став гарячішим.

Чорні лінії на кисті потемніли.

Айзек стиснув зуби.

Ні.

Він уже знав, чим закінчуються такі спроби.

Одним різким рухом він міг витратити все — і залишитися з відчиненими дверима посеред трюму, повного охорони.

Або навіть не відчинити їх.

Лише знову впасти в порожнечу.

Айзек повільно видихнув.

Не ламати.

Лише змінити одну дрібницю.

Він зосередився на нижньому краї штифта.

На маленькому металевому виступі, який утримував його всередині завіси.

Перстень відгукнувся.

Ледь помітно.

Залізо не затріщало.

Не скреготнуло.

Не змінило кольору.

Розклепаний край повільно витягнувся вздовж штифта, стаючи вужчим. Надлишок металу зібрався тонким потовщенням з іншого боку — там, де його приховували дерево й бруд.

Айзек працював обережно.

Майже не рухаючи пальцями.

Щойно Перстень нагрівався сильніше, він зупинявся.

Чекав.

Продовжував знову.

Минуло лише кілька секунд.

Але піт уже стікав уздовж скроні.

— Двадцять дев’ять… тридцять…

Жінка продовжувала рахувати.

Над люком пройшов хтось важкий.

Айзек прибрав руку від кріплення й опустив голову.

Кроки віддалилися.

Він знову торкнувся штифта.

Тепер його нижній край був майже достатньо вузьким, щоб пройти крізь отвір завіси.

Майже.

Ще один слабкий поштовх — і роботу можна було б завершити.

Айзек відчув це.

І разом із цим — спокусу продовжити.

Довести до кінця.

Побачити, чи зможе він витягнути штифт просто зараз.

Та він зупинився.

Завіса залишилася на місці.

Двері не ворухнулися.

Навіть люди в сусідніх клітках нічого не почули.

Айзек прибрав долоню.

Перстень охолов.

На мить світ став порожнім.

Але цього разу порожнеча не впала на нього важкою стіною.

Вона була неглибокою.

Короткою.

Наче Перстень не замовк, а лише відступив кудись зовсім близько.

Айзек повільно торкнувся сусіднього прута.

Спершу відчув лише холод.

Потім — слабке, майже невловиме тремтіння всередині металу.

Відгук уже повертався.

Він забрав руку, перш ніж хтось міг помітити.

Уперше Айзек зрозумів, що проблема була не лише в Персні.

Проблема була в ньому самому.

Досі щоразу, коли світ відкривався перед ним, він намагався змінити якомога більше.

Швидше.

Сильніше.

Одним рухом.

Наче боявся, що сила зникне раніше, ніж він устигне нею скористатися.

І саме тому вона зникала.

Айзек подивився на нижню завісу.

Зовні нічого не змінилося.

Але тепер штифт тримався лише на вузькому краї.

Ще трохи — і його можна буде витягнути без шуму.

Не зараз.

Пізніше.

Коли Габріель повернеться.

Коли вони зрозуміють, скільки людей стоїть біля люка.

Коли знатимуть, куди тікати після того, як клітка відчиниться.

Айзек відкинувся на стіну.

— Чого ти так усміхаєшся? — запитав Морс.

Айзек торкнувся пальцем холодного Персня.

— Просто подумав, що починаю розуміти правила.

— Які?

Айзек подивився на двері клітки.

— Ще не вирішив.

---

Світло вдарило Габріелю в очі одразу, щойно він піднявся з трюму.

Після напівтемряви під палубою навіть похмуре небо здалося надто яскравим. Він примружився, але Драг не дав йому часу звикнути — залізний гак ліг між лопатками й підштовхнув уперед.

— Рухайся.

Габріель ступив на мокру палубу.

Море навколо було спокійним. Не безтурботним — такого моря він уже не уявляв, — але рівним, важким, укритим довгими сірими хвилями. «Вдовиний Зуб» ішов на схід під трьома пошарпаними чорними вітрилами. Дьоготь на них блищав, наче волога шкіра.

Над кормою майорів прапор із черепом та довгим іклом.

Матроси працювали мовчки.

Одні тягнули канати, інші закріплювали ящики вздовж борту. Двоє чоловіків піднімали з нижнього вантажного відсіку бочки, на яких проступали вицвілі печатки. Біля щогли лежали рулони тканини, загорнуті в промаслене полотно, дерев’яні скрині та кілька вузьких ящиків із червоними знаками на кришках.