Розділ III — Під чорними вітрилами. Частина перша

Айзек прокинувся від того, що хтось рахував.
— Сорок сім… сорок вісім… сорок дев’ять…
Жіночий голос лунав десь ліворуч — тихий, рівний, майже байдужий.
— П’ятдесят… п’ятдесят один…
Айзек розплющив очі.
Над головою тягнулися почорнілі балки. Між дошками проступала волога, збиралася важкими краплями й падала на підлогу. Кожен удар хвилі змушував корпус здригатися, а залізні клітки відповідали брязкотом ланцюгів.
Спершу він не зрозумів, де перебуває.
Потім відчув запах.
Мокра солома.
Дьоготь.
Людський піт.
Блювота.
І море, замкнене за товстими дошками.
Пам’ять повернулася одразу.
Ніж біля горла.
Шлюпка.
Чорні вітрила.
Зігнутий тесак.
Айзек повільно підняв праву руку.
Перстень залишався на середньому пальці.
Чорний метал не відбивав слабкого світла лампи. Темний візерунок під шкірою був таким самим, як учора: нерухомим, чітким, остаточно застиглим на кисті й передпліччі.
Жодна лінія не простягнулася далі.
Проте шкіра навколо них боліла, наче після опіку.
Айзек торкнувся ґрат.
Холодне залізо.
Шорстке.
Вкрите солоною вологою.
Він заплющив очі й спробував згадати відчуття, яке приходило разом із силою.
Не сам метал.
Те, що було під ним.
Його шари.
Внутрішні напруження.
Місця, де форма могла поступитися волі.
Нічого.
Ґрати залишалися лише ґратами.
Айзек натиснув сильніше.
Перстень не відповів.
— Він не прокинеться від того, що ти його затиснеш, — сказав Габріель.
Айзек розплющив очі.
Габріель сидів біля Харна. Під очима залягли темні кола, кучеряве волосся висохло нерівними пасмами, а на щоці проступав свіжий синець — слід від приклада, яким його вдарили на палубі.
Він тримав Харнову ногу обома руками й обережно оглядав набряк.
Щиколотка стала майже вдвічі товщою.
Шкіра натягнулася й почервоніла. Навіть у слабкому світлі було видно темну пляму, що розповзалася від суглоба вгору.
— Я нічого не затискав, — відповів Айзек.
— Ти вже хвилину обіймаєш ґрати.
— Ми зблизилися.
Габріель торкнувся Харнового чола.
Моряк не прокинувся.
Його обличчя блищало від поту, хоча в трюмі було холодно.
— У нього жар, — тихо сказав Габріель.
— Від ноги?
— Від гарного життя.
Айзек забрав руку від ґрат.
— Наскільки погано?
— Я не лікар.
— Я теж. Тому й питаю тебе.
Габріель підняв погляд.
— Якщо набряк не спаде й почнеться зараження, він може не пережити дорогу.
Харн заворушився.
— Дуже надихає, — пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Розкажіть ще щось приємне.
— Ти давно не спиш? — запитав Айзек.
— Від слів «не пережити дорогу».
— Тоді ти пропустив усе хороше.
Харн спробував підвестися на лікті, але одразу скривився.
— Де ми?
— У клітці.
— Це я бачу.
— Тоді ми обоє зробили важливе відкриття.
Харн повільно повернув голову до Габріеля.
— Убий його.
— Я розглядаю.
— Спершу вилікуй мене. Хочу побачити.
Із клітки навпроти долинув тихий сміх.
Морс сидів біля ґрат, підтягнувши коліна до грудей. Поряд спав Бром, накривши голову шматком рваного плаща.
— Радий, що ніч нічого у вас не змінила, — сказав Морс.
— У нас стабільна компанія, — відповів Айзек.
— А де нестабільна?
Айзек кивнув на корабель.
— Навколо.
Жіночий голос продовжував рахувати:
— Сімдесят чотири… сімдесят п’ять…
Айзек повернув голову.
У сусідній клітці сиділа жінка років сорока. Худе обличчя, коротко обрізане волосся, руки складені на колінах. Вона дивилася не на них, а в стелю.
— Що вона рахує? — запитав він.
Морс знизав плечима.
— Кроки.
— Чиї?
— Усіх.
— Навіщо?
— Не знаю. Вона не розмовляє ні з ким, крім стелі.
Жінка замовкла.
Над ними пройшли важкі кроки.
Три.
Чотири.
П’ять.
Вона прислухалася.
— Двоє, — сказала вона. — Один важкий. Інший кульгає.
За кілька секунд над люком пролунав чужий голос:
— Відчиняй.
Металевий засув скреготнув.
Морс нахилився ближче до ґрат.
— Вона ще жодного разу не помилилася.
— Може, вона просто добре чує, — сказав Айзек.
— А може, стеля їй розповідає.
— Тоді познайом мене зі стелею. Вона тут знає більше за нас.
Люк відчинився.
У трюм спустилися двоє матросів.
Першим ішов кремезний чоловік із гаком замість лівої кисті — той самий, що брав Харна на березі. За ним кульгав низький матрос із перев’язаним оком. У руках він ніс відро, від якого здіймалася слабка пара.
— Сніданок, — оголосив одноокий.
— Це погроза? — запитав Айзек.
Матрос поставив відро на підлогу.
— Для когось.
Із відра тягнуло водою, старою цибулею та чимось, що колись могло бути рибою.
Чоловік із гаком почав відкривати маленькі віконця в дверях кліток. Одноокий розливав юшку по металевих мисках і просовував усередину.
Кожній клітці діставалася одна миска.
Незалежно від кількості людей.
— На трьох? — запитав Габріель, коли посудина ковзнула по підлозі до їхніх ніг.
— На живих, — відповів одноокий.
— Нас троє.
Матрос подивився на Харна.
— Поки що.
Габріель підвівся.
Чоловік із гаком одразу повернувся до нього.
— Сядь.
— Йому потрібна вода.
— У юшці є вода.
— Чиста.
— Чисту п’ють ті, хто працює.
Габріель поглянув на Харна, потім знову на матроса.
— Він моряк.
— Вітаю.
— Досвідчений моряк. Знає течії, вітри, ремонт вітрил. Якщо його нога загниє, ви втратите людину, яку могли б продати дорожче.
Одноокий усміхнувся.
— Чуєш, Драге? Раб пояснює, як продавати рабів.
Чоловік із гаком — Драг — не посміхнувся.
— А ти ким будеш?
— Ковалем.
— Ти вже це казав.
— І можу довести.
Драг подивився на його руки.
Мозолі.
Старі опіки.
Шрами від металевої стружки.
— Той зі скляним оком записав.
— Запис не вилікує Харна.
— Мене звати Харн, — пробурмотів моряк. — Не «товар».
Драг перевів на нього погляд.
— У книзі ти «старий моряк, пошкоджена нога».
— Тоді книга бреше. У мене ще характер поганий.
— Це знижує ціну.
— Не продавайте характер.
Одноокий зареготав.
Драг мовчки дивився на Габріеля.
— Чого ти хочеш?
— Води. Чистої тканини. Чогось від жару.
— Ліки коштують.
— Моє ремесло теж.
— Ти в клітці.
— А ваш корабель зібраний із латок.
Сміх одноокого обірвався.
У трюмі стало тихіше.
Навіть Морс перестав усміхатися.
Габріель продовжив:
— Я чув, як скреготить кріплення біля кормової щогли. Щоразу, коли корабель лягає на правий борт. А ще один із нижніх болтів біля люка розхитаний. Його забивали після того, як дерево розбухло, тому він тримає лише краєм.
Драг повільно подивився на болт, указаний Габріелем.
— Ти побачив це за одну ніч?
— Почув.
— І що з ним?
— Поки нічого. Через кілька днів буде.
Одноокий нахилився до болта й торкнувся його пальцями.
— Сидить міцно.
— Тоді не чіпайте, — відповів Габріель. — Коли вирве разом із дошкою, знатимете, що я помилився.
Драг підійшов ближче до клітки.
— Погрожуєш моєму кораблю?
— Ваш корабель погрожує собі сам. Я лише це помітив.
Кілька секунд вони дивилися один на одного крізь ґрати.
Потім Драг повернувся до одноокого.
— Дай старому води.
— А ліки?
— Я сказав — води.
Одноокий невдоволено зняв із пояса невелику флягу й просунув її у віконце.
Габріель забрав.
— Тканина.
Драг підняв гак.
— Не переоцінюй початок переговорів.
Габріель нічого не відповів.
Він опустився біля Харна, підняв його голову й дав зробити кілька ковтків.
Харн закашлявся.
— Повільніше, — сказав Габріель.
— Я моряком був, коли ти ще не знав, з якого боку кухоль тримати.
— Тепер знаєш?
— Тепер він у тебе.
Габріель напоїв його ще раз.
Драг тим часом продовжив роздавати їжу.
У дальній клітці чоловік із запалим обличчям схопив миску обома руками й почав пити просто через край. Жінка поруч спробувала відтягнути його, але він ударив її ліктем.
Матроси не втрутилися.
Біля протилежного борту сидів хлопець років п’ятнадцяти чи шістнадцяти. Він не торкнувся їжі. Лише міцніше притиснув до грудей маленьку дерев’яну дощечку, заховану під сорочкою.
Айзек помітив, що хлопець дивиться на його руку.
Точніше — на Перстень.
Коли їхні погляди зустрілися, той швидко відвернувся.
— Ти його знаєш? — тихо запитав Айзек у Морса.
— Кого?
— Хлопця.
Морс глянув у той бік.
— Ні. Він був тут, коли нас привели.
— Говорив щось?
— Один раз попросив води. Його вдарили.
— За прохання?
— За те, що попросив двічі.
Айзек опустив погляд на миску.
У рідині плавали три шматочки цибулі, риб’яча шкіра й щось сіре, чого він не хотів упізнавати.
Він підсунув посудину до Харна.
— Їж.
Моряк скривився.
— Я не голодний.
— Це не їжа. Тому не має значення.
— Віддай іншим.
— Тобі потрібні сили.
— Тобі теж. Твоя прикраса, схоже, харчується зсередини.
Айзек мимоволі поглянув на Перстень.
— Звідки знаєш?
— Учора ти виглядав кепсько. Після тесака став виглядати ще гірше. Я моряк, а не дурень.
— Одне не виключає іншого, — сказав Морс.
Харн підняв голову.
— У тебе обличчя просить удару навіть через дві клітки.
— Значить, одужуєш.
Габріель простягнув миску Харну.
— Кілька ковтків.
Той неохоче підкорився.
Айзек сів біля ґрат і знову торкнувся заліза.
Холод.
Тиша.
Він провів пальцями вздовж прута до місця, де той входив у дерев’яну основу.
Болт був старим.
Іржавим.
Навіть без Персня Айзек бачив, що один край хитався.
Він стиснув метал долонею.
Нічого.
— Залиш його, — тихо сказав Габріель.
— Що?
— Перстень.
— Я просто дивлюся.
— Ні. Ти чекаєш.
Айзек повернувся до нього.
— Чекаю чого?
— Коли він знову відповість.
— Ми в клітці. Це логічно.
— Ти почав перевіряти ґрати ще до того, як подивився, чи Харн живий.
Слова влучили точніше, ніж Айзек хотів показати.
Він прибрав руку.
— Я чув, як ти з ним говорив.
— Ти був непритомний.
— Напівпритомний.
— Ти не знав, де знаходишся.
— Тепер знаю. У клітці. Саме тому й перевіряв.
Габріель обережно поставив миску біля Харна.
— Ти знав, що Перстень прокинеться на палубі?
— Ні.
— Але він прокинувся.
— Ти був там.
— Я питаю не про це.
Айзек подивився крізь ґрати на темний прохід.
Драг і одноокий уже відійшли до дальніх кліток.
— Що ти хочеш почути?
— Правду.
— Я не знав, що станеться.
— І не керував ним?
Айзек затримав відповідь.
Він знову побачив тесак.
Відчув метал не як предмет, а як безліч шарів, що могли поступитися.
У ту мить бажання було його.
Страх був його.
Але відгук прийшов сам.
— Я хотів, щоб лезо зігнулося, — сказав Айзек. — Воно зігнулося.
— Це не відповідь.
— Іншої немає.
Габріель поглянув на чорні лінії під його шкірою.
— А мотузка?
— Я відчув волокна.
— І розірвав її.
— Так.
— Чому тоді не відкрив клітку?
Айзек стиснув щелепу.
— Бо сила зникла.
— Одразу?
— Майже.
— Отже, ти не вирішуєш, коли вона приходить. Не вирішуєш, скільки тримається. Не знаєш, що саме її пробуджує.
— Вона врятувала Харна.
— Так.
— Врятувала мій палець.
— Так.
— Тоді в чому твоя проблема?
Габріель не відвів погляду.
— У тому, що ти називаєш її вчинки своїми.
Айзек завмер.
Морс перестав жувати.
Навіть Бром розплющив очі, хоча досі вдавав, що спить.
— Я зігнув тесак, — сказав Айзек.
— Ти хотів, щоб він зігнувся.
— Це одне й те саме.
— Поки що.
Айзек нахилився ближче до ґрат.
— Ти бачив, що вони збиралися зробити. Що я мав — дозволити?
— Ні.
— Тоді про що ми сперечаємося?
— Про те, що кожного разу, коли ця річ рятує тебе, ти все менше питаєш, чого вона хоче натомість.
Перстень залишався холодним.
Але шкіра під ним раптом засвербіла.
Айзек потер палець великим пальцем.
— Він не хоче нічого.
— Звідки знаєш?
— Бо це метал.
— Учора метал вирішив не дозволити себе зняти.
— Я вирішив.
— Ти щойно сказав, що не знав, чи він прокинеться.
Айзек відкрив рота.
І закрив.
Габріель відвернувся до Харна.
Розмова закінчилася не тому, що хтось переміг.
Просто жодному з них не сподобалося, куди вона зайшла.
— Можете сваритися тихіше? — запитав Харн. — У мене голова розколюється.
— Це не через нас, — сказав Айзек.
— Тоді знайди того, через кого, і приведи сюди. Я хочу на нього полежати.
Морс знову усміхнувся.
Напруга трохи відступила.
Але не зникла.
Корабель ішов на схід.
Це вони зрозуміли не одразу.
У трюмі не було вікон, а хитавиця не розповідала про напрямок. Час тут визначали за кроками над головою, появою їжі та короткими проміжками, коли відчиняли люк.
Бром першим звернув увагу на вантаж.
Він сидів біля задньої стінки своєї клітки й дивився крізь щілину між дошками проходу.
— Ящики переставляють, — сказав він.
— Надзвичайна подія, — відповів Айзек.
— На одному знак.
Морс обернувся.
— Який?
— Коло, перетнуте трьома хвилями. Над ними — довгаста печатка.
Харн розплющив очі.
— Червона?
— Була червона. Майже стерлася.
Моряк повільно підняв голову.
— Дзиньська митна печатка.
Айзек подивився на нього.
— Що таке Дзинь?
Харн кілька секунд мовчав, ніби вирішував, наскільки довгою має бути відповідь.
— Імперія.
— Це я зрозумів із того, як ти сказав.
— Велика.
— Значно краще.
— На сході. За протокою й островами. Землі там стільки, що людина може народитися, постаріти й померти, не побачивши її кордонів.
— А ти бачив?
— Кордони — ні. Порт — один раз.
Морс підійшов ближче до ґрат.
— Що вони там купують?
— Усе, чого не мають. Сталь. Механізми. Вино. Магнітний камінь. Рабів, якщо знайдеться той, хто заплатить і закриє очі на закон.
— А продають?
— Чай. Шовк. Папір. Фарфор. Лікарські трави. Нефрит.
Айзек глянув на темні ящики за проходом.
— І людей?
Харн відповів не одразу.
— Людей продають усюди. Просто в різних місцях це називають по-різному.
Із-за дощок долинув сухий шурхіт.
Потім у повітрі з’явився новий запах.
Гіркий.
Теплий.
Незнайомий.
Бром вдихнув.
— Чай.
— Звідки знаєш? — запитав Морс.
— Пахне як гаряча вода, яку продали дорожче за вино.
Харн ледь усміхнувся.
— Значить, справжній.
Айзек прислухався до руху вантажників за стіною.
— Якщо вони вже мають дзиньські товари, навіщо пливуть туди?
— Могли вкрасти з іншого судна, — сказав Бром. — Могли купити в одному порту й продати в іншому. Могли підмінити вміст, а печатки залишити.
— Або повертають товар, — додав Морс. — Бо не сподобався.
— Контрабандисти не повертають товар.
— Ми ж повернулися в клітку після Кхар-Ула.
— Це не повернення, — сказав Айзек. — Це звичка.
Над головою раптом задзвенів дзвін.
Один удар.
Пауза.
Ще два.
Жінка в сусідній клітці припинила рахувати.
— Зміна варти, — сказала вона.
Айзек подивився на неї.
— Ти знаєш сигнали?
Вона не відповіла.
Над трюмом забігали люди.
Почулися короткі накази, скрип канатів і гуркіт важких ящиків.
Потім люк відчинився.
Цього разу вниз спустився чоловік із зеленим склом замість лівого ока.
За ним ішли Драг і ще четверо озброєних матросів.
Чоловік тримав ту саму книгу, в якій записував їхні імена.
Під пахвою в нього була тонка дерев’яна дощечка. На поясі висіли ключі.
Він зупинився посеред проходу.
Зелене скло повільно повернулося від однієї клітки до іншої.
— Підводьтеся, — сказав він.
Ніхто не ворухнувся.
Драг ударив гаком по ґратах.
Металевий дзенькіт прокотився трюмом.
— Ви чули.
Люди почали підніматися.
Слабкі — спираючись на стіни.
Здорові — повільно, не зводячи очей з арбалетів.
Харн спробував сісти, але його нога сіпнулася від болю.
Габріель підтримав його під плечі.
Чоловік зі скляним оком зробив позначку в книзі.
— Старий моряк погіршився.
— Йому потрібні ліки, — сказав Габріель.
— Я пам’ятаю твою думку.
— Тоді чому він їх не отримав?
Зелене скло повернулося до нього.
— Бо ти ще не довів, що коштуєш більше, ніж говориш.
Габріель випростався.
— Дайте інструменти.
Чоловік подивився на Драга.
— Він справді чув кріплення?
— Назвав місце.
— Перевірили?
— Болт розхитаний. Кормова скоба теж пішла.
Чоловік зі скляним оком кілька секунд розглядав Габріеля.
Потім зробив ще одну позначку.
— Відчиніть.
Айзек ступив уперед.
Два арбалети одразу повернулися до нього.
— Не його, — сказав чоловік. — Коваля.
Драг вставив ключ у замок.
Габріель поглянув на Айзека.
— Не роби нічого.
— Я навіть не збирався.
— Саме тому й кажу.
Замок клацнув.
Двері клітки відчинилися.
Драг схопив Габріеля за плече й витягнув у прохід.
Айзек поклав долоню на ґрати.
Перстень залишався холодним.
Чоловік із зеленим склом це помітив.
На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Не хвилюйся, — сказав він Айзекові. — Твоя черга теж настане.
Двері знову зачинилися.
Габріеля повели до сходів.
Перед тим як піднятися, він озирнувся.
Айзек не знав, що саме побачив у його погляді.
Попередження.
Прохання почекати.
Чи страх, що без нього Айзек знову спробує змусити світ підкоритися.
Люк над Габріелем зачинився.
І трюм знову занурився в напівтемряву.