Розділ ІІ — Нічний улов

Старе вогнище вони знайшли майже перед заходом сонця.

Воно ховалося між двома кам’яними виступами, далеко від лінії припливу. Від багаття залишилося лише чорне коло, кілька обвуглених гілок і риб’ячий хребет, наполовину втоптаний у мокрий пісок.

Айзек присів і торкнувся попелу.

— Холодний.

— Дуже проникливе спостереження, — сказав Габріель.

— Я намагаюся бути корисним.

Харн, спираючись на уламок весла замість милиці, оглянув каміння навколо.

— Тут ночували не сьогодні.

— Наші? — запитав Айзек.

— Можливо.

— А можливо?

— Не наші.

Айзек підвів голову.

— Ти завжди даєш дві протилежні відповіді?

— Так менше шансів помилитися.

Габріель нахилився над залишками вогнища.

— Сліди змило.

— Були люди, — сказав Айзек. — Уже щось.

— Люди бувають різні.

— Дякую, Харне. Без тебе я вважав їх одним великим народом із однаковими звичками.

Моряк тицьнув уламком весла в обвуглену риб’ячу кістку.

— Той, хто сидів тут, з’їв рибу разом зі шкірою, але залишив хребет.

— І що це нам говорить?

— Що він був голодний, але не настільки, щоб їсти кістки.

Айзек поглянув на Габріеля.

— Мені вже значно легше.

До темряви вони пройшли ще кілька сотень кроків, але більше не знайшли нічого.

Скельний навіс з’явився саме тоді, коли вітер знову погнав із моря холодний дощ. Камінь прикривав їх зверху й з одного боку, хоча відкритий край залишався повернутим до узбережжя.

Габріель допоміг Харну сісти біля стіни.

Айзек зібрав сухі гілки, які знайшов під виступом, а Габріель висік слабке полум’я.

Вогонь довго не хотів розгорятися.

— Він тебе не поважає, — сказав Айзек.

— Це взаємно.

— Дай я спробую.

— Ти сьогодні вже переконав камінь. Не починай із вогнем.

Айзек простягнув руки до слабкого тепла.

— У тобі говорить заздрість.

— У мені говорить бажання дожити до ранку.

Харн дивився на полум’я, доки те нарешті не охопило тонкі гілки.

— На кораблях у такі ночі розповідають історії.

Габріель сів навпроти нього.

— Тільки не про потопельників.

— Тоді про тих, хто не потонув.

Айзек насупився.

— Це має звучати краще?

— Ні.

Харн витягнув поранену ногу ближче до вогню.

— Знаєте, звідки взялися серафими?

— З’явилися на світ, — відповів Айзек. — Припускаю, приблизно так само, як усі інші.

— Моряки кажуть інакше.

— Моряки також кажуть, що жінка на носі корабля ображається, якщо дивитися їй під спідницю.

— Не ображається, — серйозно відповів Харн. — Просто корабель після цього тоне.

Габріель кинув у багаття тонку гілку.

— Розповідай.

Харн трохи помовчав.

— Колись давно, ще до людських королівств, існувало коло друїдів. Вони вірили, що смерть — не закон природи, а вада людського тіла. Щось, що можна виправити.

— Завжди добре починати з людей, які вирішили виправити природу, — сказав Айзек.

— Спершу вони працювали з тваринами. Зрощували кістки, змінювали плоть, змушували серця битися після смерті. Потім тварин їм стало замало.

Полум’я тріснуло.

Харн продовжив:

— Друїди почали забирати людей. Полонених. Сиріт. Хворих, яких ніхто не шукав. Вони звозили їх у місце, яке називали Білим садом.

— Чому білим? — запитав Габріель.

— Бо там не росло жодного дерева.

Айзек поглянув на нього.

— Тоді це поганий сад.

— Дерева там замінювали люди.

На кілька секунд залишився лише шум моря.

— Їх підвішували під стелею на дерев’яних рамах, — сказав Харн. — Розрізали шкіру вздовж спини й вкладали під лопатки білі відростки, вирощені з коріння, кісток і людської крові. Потім чекали, чи прийме тіло нову частину.

Айзек перестав усміхатися.

— Більшість помирала в першу ніч. Інші — наступного дня. Але друїди не знімали мертвих із рам. Вони казали, що смерть одного допомагає вижити іншому.

— Зручно, — промовив Габріель. — Особливо для тих, хто не висить на рамі.

Харн кивнув.

— У Білому саду завжди кричали. Удень. Уночі. Навіть коли там уже не залишилося тих, хто міг кричати.

— І одного дня хтось вижив, — сказав Айзек.

— Одна дівчина.

— Звісно, дівчина.

— Чому «звісно»?

— У страшних історіях завжди виживає або дівчина, або дурень.

Харн поглянув на нього.

— Ще не пізно змінити кінець.

Габріель ледь усміхнувся.

— Продовжуй.

— На сорокову ніч у саду стало тихо. Друїди вирішили, що померла й остання. Вони зайшли всередину й побачили її на підлозі.

Харн повільно простягнув долоні до полум’я.

— За спиною в неї були білі крила. Не пришиті. Не прив’язані. Живі.

Вітер пройшовся під скельним навісом, і вогонь на мить схилився вбік.

— Головний друїд запитав, чи пам’ятає вона своє ім’я.

— І вона не пам’ятала, — припустив Айзек.

— Пам’ятала.

Харн подивився на нього крізь вогонь.

— Вона назвала всі імена.

— Які?

— Кожної людини, що померла в Білому саду.

Габріель більше не дивився на вогонь.

— Потім вона запитала, хто з них її створив.

— Вони показали на головного друїда? — сказав Айзек.

— Ні. Усі почали показувати один на одного.

Айзек тихо хмикнув.

— Оце вже схоже на правду.

— Коли наступного ранку інші друїди відчинили двері, сад був порожній. Дівчина зникла. А всі, хто працював тієї ночі, висіли на тих самих рамах, де раніше тримали полонених.

Харн замовк.

— Без шкіри на спинах.

Полум’я знову тріснуло.

— А крила? — запитав Габріель.

— Моряки кажуть, що вона забрала із собою не лише свої.

Айзек кілька секунд дивився на Харна.

— У твоїй історії є проблема.