Розділ І — Камінь слухає

Море ще не було видно, але його вже можна було чути.

Глухий гуркіт хвиль долинав із-за пагорбів, то посилюючись, то зникаючи під поривами холодного вітру. Повітря пахло мокрою травою, сіллю й кам’яним пилом, що тягнувся слідом за ними від зруйнованого маєтку.

Майже добу тому шторм розбив «Сіру чайку» об Західні рифи.

Тоді Габріель витягнув Айзека з води й дотягнув до покинутої хатини, не знаючи, чи той узагалі прокинеться.

Уранці вони побачили вдалині величезний маєток.

Звідти він не здавався мертвим. Частина мурів стояла, над вежами височіли кам’яні брили, а сама споруда була надто великою, щоб одразу повірити, ніби там не залишилося жодної живої душі.

Вони пішли туди по допомогу.

Сподівалися знайти людей, їжу, ліки або хоча б когось, хто знав це узбережжя.

Замість цього знайшли руїни.

Големів.

І перстень, який тепер не знімався з руки Айзека.

Після обвалу Габріелю довелося знову тягнути його до хатини. Ще одна ніч минула, поки Айзек лежав без тями.

Тепер вони нарешті поверталися до моря.

Шукати тих, кого шторм міг залишити живими.

Айзек ішов трохи попереду.

Кожен крок віддавався тупим болем у потилиці. Після холодної води, удару об уламки шлюпки й падіння в руїнах тіло здавалося чужим — важким, неповоротким і сповненим синців, про існування яких він дізнавався лише тоді, коли невдало повертався чи переступав через каміння.

Але найбільше заважала права рука.

Перстень нерухомо сидів на середньому пальці.

Чорний метал не відбивав ранкового світла. Здавалося, воно просто зникало на його поверхні.

Темні лінії під шкірою тягнулися від пальців угору по кисті й передпліччю, утворюючи рівний геометричний візерунок. Відтоді, як вони з’явилися в руїнах, їхня форма більше не змінювалася.

Та спокійними вони не були.

Час від часу під шкірою проходила хвиля тепла. Лінії ледь темнішали, ніби щось усередині них прокидалося, прислухалося до світу, а тоді знову завмирало.

Айзек уже кілька разів наказував собі не дивитися на руку.

І щоразу дивився знову.

Позаду крокував Габріель.

Він помітно накульгував після удару об риф, хоча вперто намагався цього не показувати. На лівій скроні темнів засохлий поріз, плече він тримав трохи нижче, ніж зазвичай, а висушена біля слабкого вогню сорочка стала жорсткою від морської солі.

Попри це, Габріель ішов рівно.

Так, ніби одного лише впертого виразу обличчя було достатньо, щоб тіло перестало боліти.

Айзек переступив через розмиту дощем канаву.

— Треба було йти до берега вчора.

Габріель не відповів.

Лише поправив ремінь сумки, у яку вони склали кілька шматків черствого хліба, іржавий ніж, флягу з дощовою водою та все інше, що вдалося знайти в покинутій хатині.

— Щойно розвиднілося, — додав Айзек. — До того, як ми полізли в ті руїни.

— Ти ледве стояв на ногах.

— До маєтку ж дійшов.

— Хитався всю дорогу.

— Це земля хиталася.

— Земля була цілком нерухома.

Айзек озирнувся через плече.

— Не бачу, як це спростовує мої слова.

Габріель переступив через мокрий корінь.

— Ми побачили великий маєток і вирішили, що там можуть бути люди. Їжа. Ліки. Хтось, хто знає узбережжя.

— А знайшли големів, обвал і проклятий перстень.

— Одного проклятого персня можна було не брати.

Айзек опустив погляд на руку.

— Тепер уже пізно про це сперечатися.

— Я не сперечаюся.

— А що ти робиш?

— Нагадую.

Кілька кроків вони пройшли мовчки.

Шум моря попереду ставав гучнішим.

Над пагорбами повільно розповзалися низькі сірі хмари. Дощ припинився ще вночі, але трава залишалася мокрою, а кожен порив вітру струшував із неї холодні краплі.

Айзек провів великим пальцем по краю персня.

Метал був гладким.

Жодної подряпини.

Жодного шва.

Він знову спробував провернути його.

Перстень не зрушився.

Айзек стиснув зуби й потягнув сильніше.

Шкіра на пальці натягнулася, але чорний обідок залишився на місці.

— Припини, — сказав Габріель.

— Я майже його зняв.

— Ти навіть не зрушив його.

— Не заважай мені брехати самому собі.

Габріель сповільнив крок.

— Болить?

Айзек хотів відповісти жартом.

Але погляд друга був надто серйозним.

— Ні.

Це була не зовсім правда.

Рука не боліла постійно. Швидше нагадувала про себе короткими хвилями жару, що починалися під перснем і розходилися вздовж темного візерунка.

Іноді разом із цим світ навколо змінювався.

На одну коротку мить Айзек бачив сяйливі потоки, схожі на ті, що з’явилися біля криниці. Вони тягнулися крізь землю, каміння, траву й повітря, переплітаючись у складну мережу.

Потім усе зникало.

Залишаючи по собі запаморочення й дивний присмак металу в роті.

Він ще не знав, чи перстень показував йому щось справжнє, чи поступово руйнував розум.

Поки що обидва пояснення здавалися однаково можливими.

— А вночі? — запитав Айзек.

Габріель насупився.

— Що вночі?

— Після кораблетрощі. Ти міг залишити мене в хатині й піти шукати інших.

Габріель зупинився.

Айзек зробив ще два кроки, перш ніж помітив це, й також спинився.

— Ти не дихав, — сказав Габріель.

Вітер пройшовся мокрою травою між ними.

Айзек мовчав.

— Кілька секунд. Може, довше. Я не знаю. Я витягнув тебе з води, але ти не дихав.

Айзек опустив очі.

На мить перед ним знову постала темна вода.

Солоний холод у легенях.

Уламки над головою.

Рука Габріеля, що тягнула його до поверхні.

— Недовго, — нарешті сказав він.

— Достатньо.

Габріель рушив далі.

— Я не міг кинути тебе непритомного й піти блукати узбережжям у темряві.