Розділ ХХ — Під чужими тінями. Частина четверта

Ніч остаточно накрила Брахдум.

Та місто не заснуло.

Такі міста не спали ніколи.

Десь у глибині, під шарами каменю й металу, ще глухо гуркотіли механізми. Канали шуміли між чорними стінами. На нижніх терасах зрідка бряжчали ланцюги підйомників, а з далеких кузень долинав самотній, важкий стукіт молота.

Раз.

Пауза.

Ще раз.

Наче хтось у темряві продовжував кувати те, що не мало побачити денне світло.

Порівняно з денним гамором Брахдум здавався майже тихим.

І саме ця тиша була небезпечною.

Сайрон рухався першим.

Не поспішав.

Не озирався без потреби.

Кожен його крок був вивірений, наче він не просто йшов вулицею, а читав місто під ногами: де камінь вологіший, де луна гучніша, де світло падає надто різко.

Кронос ішов за кілька кроків позаду, тримаючись у тіні стіни. Темний плащ приховував його постать, а каптур був опущений так низько, що обличчя губилося в напівмороку.

Житловий корпус стояв трохи осторонь від головної кузні.

Удень він здавався звичайною будівлею для майстрів і робітників. Кам’яні стіни. Вузькі вікна. Кілька бічних входів. Місток до сусідньої тераси. Нічого, за що міг би зачепитися погляд.

Саме це й насторожувало Сайрона.

Надто звичайний.

Надто непомітний.

Надто зручно розташований поруч із місцем, яке охороняли краще за палац.

Він зупинився біля темного провулка й підняв руку.

Кронос завмер миттєво.

Попереду, біля входу до корпусу, стояли двоє ноктирів.

Не варта.

Звичайні робітники.

Один курив тонку люльку, випускаючи в холодне повітря сизі клуби диму. Другий щось тихо бурмотів собі під ніс, намагаючись застебнути ремінь на старій шкіряній сумці.

— Поганий початок, — ледве чутно промовив Кронос.

Сайрон навіть не повернув голови.

— Не поганий.

Пауза.

— Просто незручний.

— Для мене це одне й те саме.

Сайрон кілька секунд спостерігав за ноктирами.

Вони не виглядали настороженими.

Саме тому були небезпечними.

Сторожа чекає нападу.

Робітники — ні.

І якщо вони зчинять галас, усе закінчиться ще до того, як почнеться.

Сайрон повільно показав рукою праворуч.

Там, між корпусом і сусідньою будівлею, тягнувся вузький прохід. Такий тісний, що вдень його легко було прийняти за щілину між стінами.

Вони рушили туди.

Камінь був холодний і вологий. Довелося йти боком, майже притискаючись плечима до стін. Десь унизу шуміла вода, і цей шум добре приховував їхні кроки.

Кронос на мить зачепив плащем шорсткий виступ.

Тканина тихо смикнулася.

Він завмер.

Сайрон теж.

Попереду нічого не змінилося.

Лише вода шуміла внизу.

Кронос обережно звільнив край плаща й рушив далі.

Прохід вивів їх до задньої частини корпусу.

Тут світла було ще менше.

Лише один тьмяний ліхтар хитався над службовими дверима, кидаючи на камінь нерівні жовтуваті плями. Біля стіни стояли порожні ящики, кілька мішків із вугіллям і дерев’яна тачка з поламаним колесом.

Сайрон нахилився до дверей.

Замка не було.

Лише проста засувка зсередини.

Кронос підійшов ближче.

— Не скажу, що люблю двері, які не відчиняються.

Сайрон мовчки провів пальцями по щілині між каменем і металом.

— Тихо.

Кронос поклав долоню на стіну поруч із дверима.

На його правій руці ледь помітно ворухнулися темні лінії.

Не спалахнули.

Не вибухнули силою.

Лише тонко проступили під шкірою, наче чорні тріщини в живому камені.

Металева засувка зсередини здригнулася.

Раз.

Другий.

Потім повільно зсунулася вбік.

Двері ледь чутно клацнули.

Сайрон одразу поклав руку на край полотна, не даючи йому рипнути.

Вони завмерли.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Але ці кілька секунд розтягнулися надто довго.

Сайрон слухав.

Кронос майже не дихав.

Десь далеко скрипнув ланцюг.

Потім знову стало тихо.

Сайрон повільно прочинив двері.

Усередині було темно.

Вони зайшли.

Приміщення виявилося невеликою коморою. Уздовж стін стояли полиці з робочим одягом, мідними лампами, рукавицями, інструментами й мотузками. У повітрі застиг запах пилу, шкіри, мастила та металевої стружки.

Сайрон прикрив двері.

Не до кінця.

Так, щоб у разі потреби можна було вийти швидко.

Кронос оглянув полиці.

— Затишно.

— Можемо залишитись тут до ранку.

— Можеш.

— Я піду далі.

Кронос ледь усміхнувся.

— Ось за це я й ціную твою здатність підтримувати розмову.

Сайрон не відповів.

Він уже стояв біля внутрішніх дверей, прислухаючись.

За ними було тихо.

Надто тихо.

Сайрон повільно натиснув на ручку.

Двері піддалися.

Вони вийшли в довгий коридор.

Житловий корпус зсередини не відрізнявся розкішшю. Вузькі проходи. Низька стеля. Кам’яна підлога, стерта сотнями ніг. На стінах — гачки для плащів, таблички з номерами кімнат, подекуди — мідні труби, що йшли кудись униз.

На перший погляд — звичайне місце.

Але Сайрон не вірив першому погляду.

Він бачив інше.

Занадто чисті повороти.

Занадто міцні внутрішні двері.

Занадто багато труб для простого житлового корпусу.

І ще — легку, майже непомітну вібрацію під ногами.

Наче десь глибоко під ними працювало щось велике.

Далеко попереду почувся голос.

Сайрон миттєво притиснувся до стіни.

Кронос зробив те саме.

З-за повороту вийшли двоє майстрів.

Один ніс згорток креслень. Другий — лампу з зеленкуватим світлом.

— ...кажу тобі, третій сплав не витримає, — бурмотів перший.

— Старший наказав повторити.