Розділ ХХ — Під чужими тінями. Частина третя

Троє постатей неквапливо розчинилися серед ранкового натовпу.

Кожен рушив у свій бік.

Не озираючись.

Не подаючи жодного знака.

Так було безпечніше.

Брахдум уже повністю прокинувся.

Гуркотіли кузні.

Вантажні підйомники безупинно ковзали між кам'яними терасами, дзенькаючи ланцюгами.

По вузьких мостах поспішали робітники, несучи інструменти, мішки з вугіллям і кошики з їжею для тих, хто вже давно стояв біля розпечених горнів.

З численних димарів повільно здіймався густий сизий дим, змішуючись із запахом гарячого металу, вугілля й вологого каменю.

Стук молотів зливався в єдиний гул, що перекочувався кам'яними кварталами, ніби саме місто мало власне серце.

Брахдум жив.

І саме тому троє чужинців мусили стати його непомітною частиною.

Сайрон ішов повільно.

Без поспіху.

Його погляд майже безперервно ковзав навколо.

По людях.

По візках.

По мостах.

По сходах.

По місцях, де перетиналися людські потоки.

На самі будівлі він звертав значно менше уваги.

Каміння не помиляється.

Помиляються ті, хто його населяє.

Будь-яке місто мало власний порядок.

Навіть якщо його мешканці вже давно перестали його помічати.

Одними маршрутами щодня рухалися шахтарі.

Іншими — ремісники.

Окремими дорогами проходили патрулі.

Вози з металом не змішувалися з тими, що перевозили деревину чи вугілля.

Кожен потік існував із певної причини.

Потрібно було лише зрозуміти її.

Сайрон ненадовго зупинився біля невеликої крамниці.

У вітрині лежали металеві застібки, ремені, шкіряні рукавиці й десятки дрібних інструментів.

Він удав, ніби уважно розглядає товар.

Насправді ж спостерігав за перехрестям попереду.

Минуло кілька хвилин.

Повз пройшов патруль.

Четверо озброєних ноктирів.

Спокійний, розмірений крок.

Без розмов.

Без зайвих поглядів.

На роздоріжжі вони звернули ліворуч.

Сайрон мовчки запам'ятав напрямок.

Ще за деякий час тим самим маршрутом пройшла інша четвірка.

Уже назустріч.

Під час зустрічі один із вартових коротко кивнув іншому.

Більше між ними не прозвучало жодного слова.

Зміна варти.

Ледь помітна усмішка торкнулася кутика губ Сайрона.

Перший елемент мозаїки став на своє місце.

Він рушив далі.

Що ближче він підходив до великої кузні, то сильніше змінювалося саме місто.

Розмов ставало менше.

Торговці більше не зупинялися біля дороги.

Не було дітей.

Не було випадкових перехожих.

Навіть ті, кому потрібно було пройти повз, робили це швидким кроком.

Наче саме повітря тихо попереджало:

не затримуйся.

Сайрон жодного разу відкрито не подивився на кузню.

Лише краєм ока.

Біля головних воріт уже стояли інші вартові.

Не ті, яких він бачив кількома хвилинами раніше.

Отже...

Змінювалися не всі патрулі одночасно.

Кожна ділянка жила за власним розкладом.

— Цікаво...

Ледь чутно промовив він.

Саме тієї миті до воріт підкотили важкий віз.

Його вкривав щільний темний брезент.

Попереду й позаду крокували озброєні ноктири.

Звичайні вантажі такого супроводу не мали.

Сайрон не змінився в обличчі.

Лише зробив крок убік, поступаючись дорогою двом вантажникам.

Їхні постаті на кілька митей закрили його від варти.

Саме цього було достатньо.

Старший охоронець підійшов до воза.

Коротка розмова.

Перевірка печатки.

Лише після цього масивні стулки воріт повільно відчинилися.

Віз швидко зник усередині.

Ворота зачинилися майже відразу.

Наче хтось боявся залишити їх відкритими бодай на одну зайву мить.

Сайрон відвів погляд.

Він уже майже не сумнівався.

У цій кузні приховували не просто майстерню.

Там берегли щось таке, чого випадкові очі не повинні були побачити.

Він не пішов за возом.

Навпаки.

Спокійно рушив у протилежний бік.

Для будь-кого збоку він залишався звичайним перехожим, який безцільно прогулюється містом.

Саме так і мало виглядати.

За кілька хвилин вузький провулок вивів його на верхню терасу.

Звідси Брахдум відкривався зовсім інакше.

Між будинками простягався вузький кам'яний міст.

Під ним стрімко нісся канал, і темна вода з шумом зникала між скелями.

Сайрон сперся ліктями на холодний парапет.

Наче просто милувався краєвидом.

Насправді ж перед його очима лежала вся територія кузні.

Головні ворота.

Вантажний майданчик.

Частина внутрішнього двору.

Варта майже не рухалася.

Зате все інше перебувало в безперервному русі.

Підвозили метал.

Вивозили шлак.

Заходили майстри.

Виходили робітники.

Кожен знав своє місце.

Кожен виконував свою справу.

І саме тому одна деталь відразу впала йому в око.

Жоден із тих, хто заходив через головні ворота, не повертався назад тим самим шляхом.

Сайрон насупився.

Спершу він вирішив, що просто не встиг помітити.

Та минуло ще кілька хвилин.

І він побачив це знову.

Майстер зайшов через головний вхід.

Минув деякий час.

І той самий чоловік уже виходив далеко правіше.

Через маленькі непримітні двері між двома кам'яними прибудовами схожими на житловий корпус.

Без перевірки.

Без варти.

Без жодної затримки.

Він спокійно змішався з вечірнім потоком людей.

Сайрон повільно випростався.

Його очі звузилися.

— Ось ти де...

Тепер усе ставало на свої місця.

Головні ворота були не головним входом.

Вони були головною виставою.