Розділ ХХ — Під чужими тінями. Частина друга

Перші промені сонця ще не дісталися дна глибокої бухти.

Та небо над морем уже посвітлішало.

Сайрон не спав.

Він сидів на краю кам’яного виступу, схиливши руки на коліна, і мовчки дивився на Брахдум.

Звідси місто здавалося темною раною в скелі.

Велетенська арка чорніла між кам’яними схилами, а за нею, у глибині гори, тремтіло бліде голубувате світло.

Позаду почулося ворушіння.

Першим прокинувся Гефест.

Він важко сів, провів долонею по обличчю й ковзнув поглядом по виступу.

Порожнє місце біля каменя одразу відповіло за всіх.

— Уже пішла?

Сайрон коротко кивнув.

Гефест нічого не сказав.

Лише повільно видихнув і теж подивився на Брахдум.

За кілька митей прокинувся Кронос.

Він потягнувся, озирнувся довкола й ледь помітно всміхнувся.

— Швидка, як завжди.

Ніхто не відповів.

Усі троє дивилися на місто.

І чекали.

Артеміда тим часом уже крокувала до арки Брахдума.

Глибокий плащ повністю приховував її крила.

Каптур затуляв обличчя.

Вона йшла не швидко.

Не повільно.

Саме так, як ішли всі довкола.

Поруч із нею рухався ранковий натовп.

Рибалки несли порожні кошики до причалів.

Ремісники тягнули за собою візки з інструментами.

Вантажники мовчки штовхали колеса, оббиті залізом.

Кілька шахтарів ішли групою, схиливши голови, ще сонні після короткого відпочинку.

Вони говорили низько, уривчасто, час від часу озираючись на варту біля арки.

Артеміда трималася серед них.

Не попереду.

Не позаду.

Лише ще одна темна постать серед десятків інших.

Саме цього вона й прагнула.

Біля входу стояли вартові.

Не так багато, щоб зупиняти кожного.

Але достатньо, щоб натовп ішов тихіше.

Один із них перевіряв віз із металевими заготовками.

Другий довго вдивлявся в обличчя старого ноктира, який ніс згорток грубої тканини.

— Куди? — коротко запитав вартовий.

— У третю майстерню. Замовлення від майстра Бруна.

— Проходь.

Артеміда не повернула голови.

Лише трохи сповільнила крок, дозволяючи двом вантажникам пройти перед собою.

Варта ковзнула по ній поглядом.

Каптур.

Плащ.

Порожні руки.

Жодного вантажу.

На мить погляд одного з вартових затримався довше, ніж потрібно.

Артеміда відчула це спиною.

Вона не пришвидшилася.

Не змінила ходи.

Лише трохи опустила голову, ніби ховаючись від ранкової прохолоди.

За кілька кроків натовп сам підхопив її й поніс далі.

Разом із ним вона пройшла під велетенською аркою.

І завмерла.

Брахдум зовсім не був схожий на Астеріон.

Не було білого мармуру.

Не було широких терас.

Не було садів, що спускалися до сонця.

Лише камінь.

Темний.

Вологий.

Живий.

Місто виросло просто всередині гори.

Будинки ніби вирубали в самій скелі.

Одні здіймалися над іншими.

Їх з’єднували вузькі кам’яні мости, сходи, галереї та нескінченні дерев’яні помости.

У стінах чорніли вікна.

Звідти лилося тьмяне світло.

Десь високо жінка витрушувала з порога попіл у залізне відро.

Нижче двоє ноктирів сперечалися біля зламаного колеса.

Ще далі хлопчик тягнув за собою кошик із вугіллям, надто важкий для його рук.

Повітря пахло розпеченим металом і чимось незнайомим.

Солодкуватим.

М’яке голубувате світло лилося зі світних грибів.

Вони вкривали стіни.

Звисали зі склепінь.

Проростали навіть між тріщинами старої кладки.

Там, де їхнього світла не вистачало, горіли ліхтарі.

Їхній вогонь був густішим.

Жовтим.

І залишав у повітрі легкий маслянистий запах.

Десь неподалік дзенькнув молот.

Потім ще один.

Іще.

З різних кінців міста лунав гуркіт кузень.

Артеміда підняла голову.

Над однією з вулиць повільно рухався вантажний підйомник.

Товсті канати тягнули важку платформу між двома кам’яними терасами.

На платформі стояли ящики, накриті брезентом.

Поруч із ними — двоє озброєних ноктирів.

Артеміда затримала погляд лише на мить.

Потім опустила очі.

Нижче шуміла підземна річка.

Її стрімка течія обертала величезні дерев’яні колеса.

Від них через систему валів і шестерень рух передавався далі.

До підйомників.

До кузень.

До майстерень.

Усе місто безупинно працювало завдяки власній майстерності.

Артеміда повільно рушила далі.

Тепер вона вже дивилася не на саме місто.

А на те, що могло стати у пригоді.

Склади.

Кузні.

Майстерні.

Місця, де зберігали метал.

Деревину.

Інструменти.

Вона уважно запам’ятовувала кожен поворот.

Кожен міст.

Кожен провулок.

Головна вулиця вела глибше в місто.

Саме туди безперервним потоком рухалися візки з металом, деревиною та каменем.

Артеміда рушила слідом.

Чим далі вона заходила, тим більше ставало майстерень.

Повітря дедалі сильніше пахло розпеченим залізом.

По обидва боки вулиці працювали ковалі.

Десь відливали нові деталі.

Десь клепали обладунки.

В іншому місці десятки ноктирів збирали величезний підйомний механізм.

Над ними майстер голосно лаявся, вказуючи на перекошену балку.

— Не туди! Вісь має йти нижче!

Двоє робітників одразу кинулися виправляти помилку.

Артеміда не зупинялася.

Лише ковзала поглядом по будівлях.

Ось склад із деревиною.

Далі — каменярня.

Ще трохи — майстерня, заставлена верстатами й інструментами.

За нею — величезний склад металу.

Біля входу стояли двоє вартових.