Розділ XVIIІ — Вартові Сфери

Сфера впала незадовго до заходу сонця.

Удар було видно за багато кілометрів.

Спочатку небо спалахнуло сріблястим світлом.

Потім за нею потягнувся довгий блакитний шлейф.

М'яке сяйво тягнулося за сферою крізь хмари, не згасаючи навіть на великій відстані.

А за кілька митей над рівниною здійнялася хмара пилу.

Саме туди й прямували еларійці.

Слідом за ними летіли четверо серафимів.

Вітер шумів у крилах.

Унизу пропливали поля, ліси та невеликі людські поселення.

Ніхто не розмовляв.

Після подій біля Розлому навіть Кронос не поспішав ставити питання.

Першою мовчання порушила Артеміда.

— Ви знали, куди вона впаде?

— Ні, — відповів Ліріан.

— Але знали, що вона зупиниться сама.

— Що це означає?

Цього разу відповідав Сайрон.

— Те, що сфери завжди шукають своє місце.

— І знаходять його.

Кронос насупився.

— Це звучить так, ніби ви говорите загадками навмисно.

Наелія сумно усміхнулася.

— Частково так і є.

— Бо навіть якщо ми скажемо правду, ви поки що не зрозумієте її значення.

Кронос хотів відповісти.

Але Афіна спокійно промовила:

— Досить.

І Кронос замовк.

Навіть не одразу усвідомивши чому.

Наче бажання сперечатися просто розчинилося.

Наелія це помітила.

І не сказала нічого.

Через кілька хвилин вони побачили кратер.

Посеред широкого людського поля.

Сфера лежала в центрі.

Нерухома.

Мовчазна.

Зовсім не схожа на джерело сили, заради якого можна було розпочати війну.

Вони приземлилися на краю кратера.

Кілька секунд усі просто дивилися на неї.

Нічого не відбувалося.

Жодного світла.

Жодних змін.

Жодної реакції на артефакти.

— І це все? — нарешті запитала Артеміда.

— Поки що, — відповіла Вальєра.

Вона дивилася на сферу так, ніби бачила перед собою старого друга.

Або старого ворога.

Ліріан зробив крок уперед.

— Думаю, настав час познайомитися належним чином.

Його погляд ковзнув по Серафимах.

— Моє ім'я Ліріан.

— Це Сайрон.

— Наелія.

— І Вальєра.

— Ми — посланці Еларіса.

На мить запанувала тиша.

Першим її порушив Кронос.

— Це було урочисто.

— Ви всі так розмовляєте?

Наелія тихо засміялася.

— Ні.

— Лише коли Ліріан намагається справити враження.

— Намагаюся? — обурився той.

— У мене виходить.

— Не завжди, — сухо додав Сайрон.

— Особливо після третьої хвилини.

Артеміда несподівано посміхнулася.

— Це добре, — сказала вона.

— Що саме? — запитала Вальєра.

— Що ви виявилися живими людьми.

— А ким ми мали бути? — поцікавилася Наелія.

— Не знаю.

— Давніми духами.

— Напівбогами.

— Загадковими мудрецями.

— Ми загадкові мудреці, — незворушно промовив Ліріан.

— Ось через це ми й не даємо йому говорити надто довго, — зітхнула Вальєра.

Вона перевела погляд на Серафимів.

— Насправді ми четверо еларійців, які вже пів дня намагаються відповідати на запитання швидше, ніж Кронос встигає вигадувати нові.

Наелія засміялася.

Кутик губ Кроноса ледь помітно смикнувся.

— Це був лише комплімент моїй допитливості.

— Якщо так тобі легше спати ночами, — незворушно відповіла Вальєра.

Ліріан перевів погляд на Серафимів.

— А тепер, мабуть, ваша черга.

Артеміда першою кивнула.

— Артеміда.

— Воїтелька Астеріона.

Кронос схрестив руки на грудях.