Розділ XVII — Янтарні очі

Важкі двері тронної зали відчинилися.

Та цього разу ніхто не обговорював нові сади чи проєкти терас.

Увесь Астеріон говорив лише про одне.

Про Розлом.

Про дивну тріщину в небі.

Про чотирьох чужинців, які з’явилися з неї.

Про сфери, що розлетілися над світом.

У тронній залі голоси звучали тихо, майже пошепки.

Старійшини сперечалися між собою.

Вчені висували одну теорію за іншою.

Командири крил вимагали негайно відправити розвідників.

Ніхто не розумів, що відбувається.

І саме тому всі замовкли, коли до зали увійшов Оріон.

Його помітили не одразу.

Але коли один із радників повернув голову до дверей, розмова обірвалася на півслові.

Потім замовкли інші.

Погляди один за одним звернулися до входу.

Оріон ішов повільно.

Сам.

Без Афіни.

Без Артеміди.

Без Кроноса.

Без Гефеста.

Без жодного з воїнів, які вирушили разом із ним до Розлому.

І саме це багато хто помітив раніше за кров на його обладунках.

Золоті обладунки були понівечені.

На нагруднику темніли глибокі тріщини.

Один із наплічників був майже зірваний ударом.

По щоці тягнулася засохла смуга крові.

Ліве крило постраждало найбільше.

Декілька довгих білих пер були зламані.

Між ними темніли сліди опіків від сили, якої ніхто в Астеріоні раніше не бачив.

Повернувся лише він.

І в ту мить тривога, яка до цього існувала лише в чутках, уперше стала реальною.

У залі стало тихо.

Навіть фонтани за колонами ніби шуміли тепер голосніше.

На високому троні сиділа Немезіда.

Її великі білі крила були складені за спиною.

Цариця дивилася на Оріона кілька довгих секунд.

Потім повільно підвелася.

— Де вони?

Оріон мовчав.

І цього вже було достатньо.

По залі прокотилася хвиля тривоги.

— Оріоне, — тихіше промовила Немезіда. — Що сталося?

Старший воїн важко видихнув.

— Розлом відкрився.

— Це ми вже знаємо.

— З нього прийшли четверо чужинців.

У залі знову запанувала тиша.

— Вони назвали себе еларійцями.

— І?

Оріон на мить замовк.

— Вони сказали, що прийшли не заради себе.

— Сказали, що їхній світ помирає.

По залі прокотилися здивовані перешіптування.

— Один із них назвав себе дитиною Еларіса.

— Він сказав, що життя не повинно згаснути разом із їхнім світом.

— І що вони принесли нам свою спадщину.

Оріон на мить замовк.

— Найдивнішим було не це.

— Вони говорили про загибель свого світу так, ніби вже давно прийняли її.

— Без страху.

— Без відчаю.

— Наче про схід сонця, який неможливо зупинити.

Немезіда мовчки слухала.

— Потім вони показали артефакти.

— Чотири реліквії, принесені з їхнього світу.

— Вінець.

— Перстень.

— Браслет.

— Ожерелля.

— Вони назвали їх дарами.

Оріон похитав головою.

— Але я не думаю, що це були подарунки.

Його голос став тихішим.

— Швидше випробування.

— Або пастка.

Немезіда примружилася.

— Що було далі?

— Усе почалося з Афіни.

На мить пальці Немезіди сильніше стиснули край підлокітника.

Майже непомітно.

Але Оріон помітив.

Цариця вже зрозуміла, що далі почує щось таке, чого боялася.

Вона знала Афіну понад двісті років.

І не могла пригадати жодного випадку, коли та діяла необдумано.

У залі запанувала тиша.

— Вона першою прийняла артефакт.

— Першою вдягла Вінець.