Розділ XVI — День Розлому

Того ранку Астеріон прокинувся таким самим, як і тисячу ранків до цього.

Сонце заливало світлом білі тераси.

Вітер колихав крони сріблястих дерев уздовж широких вулиць.

Десь у садах сміялися діти.

Архітектори вже сперечалися біля нової колонади, обговорюючи майбутню прибудову до Зали Зірок.

Філософи збиралися під відкритими галереями для ранкових бесід.

Скульптори завершували останні штрихи на нових мармурових статуях.

Художники працювали просто неба, намагаючись упіймати ранкове світло на полотнах.

Світ жив.

Архітектори створювали.

Вчені досліджували.

Філософи сперечалися.

Митці шукали красу.

Так було завжди.

Так мало бути й цього дня.

Маленький хлопчик на ім’я Ліор біг уздовж мармурового бортика фонтана, намагаючись наздогнати паперову пташку.

Іграшка злітала в повітря, слухаючись легких рухів його пальців.

— Я майже тебе спіймав! — вигукнув він.

Пташка різко піднялася вище.

Ліор засміявся і побіг за нею.

Неподалік сиділа його мати.

Вона усміхнулася.

І саме тоді світ змінився.

Спершу пролунав грім.

Настільки далекий, що більшість навіть не звернула уваги.

Потім другий.

Цього разу голосніший.

Люди почали піднімати голови до неба.

Над містом повільно збиралися хмари.

Темні.

Важкі.

Неприродно темні.

Вони з’являлися нізвідки.

Наче щось стискало саме небо.

Ліор зупинився.

Паперова пташка впала на бруківку.

У повітрі раптом стало дивно тихо.

Замовкли птахи.

Замовкла музика.

Навіть вітер ніби затих.

І тоді небо тріснуло.

Сліпучий спалах розрізав хмари.

Не блискавка.

Щось інше.

Наче сама тканина світу розійшлася по шву.

Над Астеріоном відкрився Розлом.

Вузький.

Нерівний.

Схожий на гігантську світну тріщину.

По його краях спалахували синьо-фіолетові розряди.

Натовп завмер.

Хтось закричав.

Хтось кинувся навтьоки.

Ліор відчув, як його різко підхопили з землі.

За спиною матері з шумом розкрилися білосніжні крила.

Один потужний змах — і вона вже опинилася біля найближчої колонади.

Міцно притиснувши сина до себе, вона не відривала погляду від неба.

Туди вже здіймалися захисники Астеріона.

Попереду летів Оріон.

За ним тримали стрій інші воїни.

Серед золотих постатей виділялися й Вісниці Неба — воїтельки Серафимів, не менш грізні за своїх братів.

Їхні могутні крила розтинали повітря сильними змахами, а золоті обладунки спалахували у променях сонця, що ще пробивалися крізь темні хмари.

За кілька митей вони досягли Розлому.

І завмерли.

Бо з нього хтось виходив.

Четверо.

Високі постаті повільно випливли назовні.

Вони не мали крил.

Не використовували жодних механізмів.

Вони просто левітували.

Наче саме повітря тримало їх.

Їхня шкіра мала блідо-ліловий відтінок.

Довге сріблясте волосся спадало на плечі.

А янтарні очі дивилися спокійно.

Надто спокійно.

Наче вони зовсім не боялися дев’яти озброєних воїнів.

Кілька секунд у небі панувала тиша.

Потім Оріон заговорив:

— Назвіться.

Один із незнайомців зробив крок уперед.

— Ми діти Еларіса.

Небом пройшовся шепіт.

Ім’я було невідомим.

— Для чого ви прийшли?

Еларієць кілька секунд мовчав.

Потім подивився на Розлом за своєю спиною.

І лише тоді відповів:

— Тому що наш світ помирає.

Навіть вітер ніби завмер.

— І що вам потрібно від нас? — запитав Оріон.

— Життя.

Напруга між воїнами миттєво зросла.

Але еларієць продовжив:

— Не для нас.

Він повільно підняв руку.

— Для тих, хто прийде після нас.

Повітря навколо нього здригнулося.

Позаду чотирьох постатей повільно з’явилися артефакти.

Вони зависли в повітрі.

Наче живі.

Вінець.

Перстень.

Браслет.

Ожерелля.

Навіть із землі Ліор відчув дивний холод.

Артефакти не світилися.

Не палали вогнем.

Не випромінювали силу.

Але від одного погляду на них ставало не по собі.

— Наш світ згасає, — тихо промовив еларієць.

— Але життя не повинно згаснути разом із ним.

Він простягнув руку до артефактів.

— Прийміть нашу спадщину.

Вінець плавно відокремився від інших.

І полетів до однієї з Вісниць Неба.

До Афіни.

— Афіно, не торкайся! — різко вигукнув Оріон.

Вона ніби не почула.

Її погляд був прикутий до артефакту.

Вінець повільно опустився в її долоні.

На мить Афіна завмерла.

Наче боролася сама з собою.

А потім одягла його.

Наче це рішення вже давно було прийняте за неї.

Світ здригнувся.

Хвиля енергії розійшлася в усі боки.

Декількох воїнів навіть відкинуло назад.

Янтарне світло спалахнуло в її очах.

Тонкі темні лінії проступили вздовж скронь.

По шиї.

До щоки.

Наче частина витонченого візерунка.

А потім вона подивилася на трьох інших Серафимів.

І ті завмерли.

Лише на мить.

Але цього вистачило.

Перстень.

Браслет.

Ожерелля.

Три артефакти рушили до нових господарів.

І саме в цю мить Розлом вибухнув світлом.

Усі повернули голови.

З його глибини вилетіли чотири сяючі сфери.

Вони промайнули між Серафимами.

Між еларійцями.

І розлетілися в різні сторони світу.

Одна.

Друга.

Третя.

Четверта.

Ніхто не встиг навіть зреагувати.

І тоді один із еларійців уперше втратив спокій.