Розділ XV — Західні рифи. Частина перша

Порт Брахдума відкрили на четвертий день після згасання ейрового сяйва.

Не повністю.

Не вільно.

Але достатньо, щоб перші кораблі знову почали готуватися до виходу в море.

Ранок видався ясним.

Небо над скелями світлішало холодним блідо-золотим кольором, а хвилі спокійно билися об кам'яні причали. З моря тягнуло сіллю, водоростями й тією прохолодою, яка буває лише перед світанком над водою. Над водою кружляли чайки, але навіть їхні крики звучали якось обережно, ніби птахи теж відчували: місто ще не оговталося.

Брахдум без ейру виглядав старішим.

Надто старим.

Там, де раніше по стінах, мостах і арках текло м'яке блакитне сяйво, тепер горіли смолоскипи. У тріщинах скель тьмяно світилися гриби. Біля складів стояли жаровні. Їхній дим піднімався тонкими сірими смугами й розчинявся під кам'яним склепінням порту.

Величезні ланцюгові підйомники майже не рухалися.

Механізми, які ще зовсім недавно працювали плавно й потужно, тепер стояли нерухомо або рипіли так, ніби кожен рух давався їм через біль.

Робітники тягали ящики вручну.

Канати натягували власними силами.

Дошки, бочки, мішки із зерном, згорнуті вітрила, інструменти — усе знову залежало не від енергії, не від ліній ейру, не від прихованої сили міста, а від спин, рук і втомленого дихання тих, хто ще міг працювати.

Брахдум вижив.

Але тепер було видно, якою ціною.

Айзек стояв на краю причалу й дивився на корабель, що мав вирушити до Корвана.

Судно називалося «Сіра чайка».

Назву було вирізьблено на потемнілій дерев'яній табличці біля борту. Сама чайка на носі корабля колись, мабуть, була білою, але тепер вицвіла фігура виглядала так, ніби її надто довго били дощ, сіль і невдалі рішення попередніх капітанів.

Корабель був невеликим торговельним судном.

Не красивим.

Не новим.

Але міцним.

Темний корпус вкривали сліди численних ремонтів: десь дошки відрізнялися кольором, десь смола лежала свіжими чорними смугами, десь метал на кріпленнях нещодавно замінили. Вітрила були латані, але щільні. На палубі вже метушилися матроси: хтось натягував канати, хтось перевіряв бочки з водою, хтось сварився на вантажників, які несли ящики надто повільно.

— Якщо це перший корабель до Корвана, — сказав один із братів Морсів, розглядаючи судно, — то я починаю розуміти, чому другий ще не наважився.

Його брат, усе ще з перев'язаним плечем, стояв поруч і кривився від кожного зайвого руху.

— Молися, щоб ця посудина хоча б знала, де Корван.

— Думаєш, кораблі знають, куди пливуть?

— Цей виглядає так, ніби знає лише, де найближча скеля.

Айзек усміхнувся.

— Ви обидва неймовірно надихаєте перед дорогою.

— Ми стараємося, — відповів поранений Морс. — Якщо потонемо, я хочу, щоб ти знав: я попереджав.

Бром стояв трохи позаду, схрестивши руки на грудях. Величезний, однорукий, з обличчям людини, яка за останні дні побачила надто багато й уже перестала дивуватися.

— Корабель нормальний, — сказав він.

Морси одночасно повернулися до нього.

— Це ти як зрозумів?

Бром знизав плечем.

— Не тоне.

— Поки що.

— Поки що достатньо.

Айзек подивився на Габріеля.

Той стояв поруч із дорожньою сумкою через плече й мовчки спостерігав за завантаженням. На відміну від Айзека, він виглядав зібраним. Надто зібраним. Але Айзек уже знав: чим спокійнішим виглядав Габріель, тим більше всього відбувалося в нього всередині.

— Радий повертатися? — запитав Габріель.

Айзек поглянув на море.

Потім на корабель.

Потім на відкритий вихід до води.

— У Корван? Звісно. Там на мене напевно чекають теплі обійми, добра їжа і кілька вартових із дуже довгою пам'яттю.

— Ти ж розумієш, що тебе там можуть шукати?

— Саме тому я й кажу: теплі обійми.

Габріель похитав головою.

— Ти неможливий.

— Мене вже так сьогодні називали?

— Так.

— Чудово. День починається правильно.

Але попри усмішку, Айзек усе ж кинув погляд назад — туди, де між складами, арками й смолоскипами Брахдум повільно повертався до життя.

Він покидав це місто не таким, яким прибув сюди.

Тоді все було новим.

Гучним.

Дивним.

Сповненим можливостей.

Тепер Брахдум здавався важким, мов людина після тяжкої хвороби. Він іще стояв на ногах, але кожен крок давався йому зусиллям.

Біля лісопильні кілька робітників складали довгі колоди рівними рядами. Один ноктир лагодив зламану лебідку, бурмочучи так голосно, ніби механізм особисто образив увесь його рід. Трохи далі двоє молодих учнів тягнули дошки до розбитого настилу причалу.

Порт відкрили, але в ньому все ще відчувався страх.

Варта стояла біля арки.

Не так щільно, як раніше.

Але достатньо, щоб кожен, хто входив чи виходив, розумів: місто більше не довіряє спокою.

Капітан «Сірої чайки» з'явився на палубі раптово.

Невисокий ноктир із широкими плечима, густою чорною бородою та таким виразом обличчя, ніби світ був створений неправильно і тепер саме він мав усе це виправляти.

— Хто поставив цей ящик біля трапа?! — гаркнув він.

Один із матросів ліниво підняв голову.

— Ви, капітане.

— Я?!

— Зранку.

— Тоді чому він стоїть криво?!

— Бо ви його так поставили.

Капітан повільно повернувся до нього.

Матрос одразу опустив погляд і дуже уважно взявся поправляти мотузку, яка в допомозі явно не потребувала.

— Ще одне слово, Харне, і я змушу тебе плисти до Корвана за кораблем.

— Так, капітане.

— І не просто плисти. Штовхати його.

Айзек трохи нахилився до Габріеля.

— Він мені подобається.

— Бо кричить?

— Бо кричить із душею.

Капітан спустився трапом, кинув погляд на пасажирів і відразу насупився.