Розділ XIV — Місто без сяйва

Ранок виявився несподівано тихим.

Море ліниво билося об кам’яні опори гавані.

Вітер тягнув солоним холодом і запахом мокрої деревини.

Десь унизу рипіли канати, вдаряючись об щогли пришвартованих кораблів.

Айзек сидів на виступі скелі й дивився вниз.

На гавань Брахдума.

Без ейру вона виглядала зовсім інакше.

Мертвою.

Ні...

Не мертвою.

Стомленою.

Зникло блакитне світло, яке раніше пробивалося навіть сюди, до зовнішньої бухти. Не світилися лінії ейру на металевій арці. Не працювали вантажні механізми біля причалів. Величезні крани застигли над водою, наче кістяки давно померлих велетнів.

Найдивнішою була тиша.

Раніше порт жив власним життям навіть уночі. Скрипіли лебідки. Гуркотіли підйомні платформи. Гуділи ейрові двигуни. Матроси кричали один одному через воду.

Тепер же було чути лише море.

Хвилі ліниво билися об камінь.

Рипіли канати.

Десь далеко стукнув молоток.

І все.

Наче хтось вирвав із цього місця сам його пульс.

Бром сів поруч біля Айзека, важко сперши лікті на коліна.

У цей момент біля арки з'явилася невелика група людей.

Троє чоловіків і жінка.

Вони швидко спустилися до причалу й про щось заговорили з вартовими.

Звідси слів було не розібрати.

Айзек лише бачив жести.

Один із чоловіків показав у бік корабля.

Потім — на арку.

Ноктир похитав головою.

Чоловік почав говорити голосніше.

Навіть звідси було видно роздратування.

Другий вартовий щось коротко відповів і вказав списом назад, у бік пристані.

Суперечка тривала ще кілька хвилин.

Потім один із ноктирів просто схрестив руки на грудях.

Розмова закінчилася.

Люди ще трохи постояли біля входу, після чого неохоче розвернулися й пішли назад до корабля.

— Не пускають, — тихо сказав Айзек.

Біля арки тим часом знову запанувала тиша.

Лише один із вартових на мить підняв голову й глянув услід відвідувачам.

— Місто закрите до окремого наказу! — долинув до скелі його приглушений голос.

Після цього він повернувся на своє місце.

Наче нічого не сталося.

Айзек ще кілька секунд дивився вниз.

Порт був закритий.

Величезна металева арка, через яку раніше проходили навіть найбільші кораблі, тепер стояла наполовину перекрита товстими ланцюгами. Біля механізмів чергували ноктири. Кілька патрулів повільно ходили вздовж причалів.

Але охорони було менше, ніж він очікував.

Набагато менше.

Більша частина міста все ще оговтувалася після нападу.

Робітників теж майже не було.

Лише кілька людей тягали дошки біля лісопильні. Хтось лагодив розбитий підйомний механізм. Пара ноктирів вантажила ящики на віз.

І все.

— Ну? — запитав Бром.

— Я піду сам, — нарешті сказав Айзек.

— Звісно, підеш, — пробурчав Бром. — Бо в тебе явно вроджена тяга до самогубства.

— Дякую за підтримку.

— Якщо за два дні не повернешся — ми відпливаємо.

Айзек кивнув.

— У Корван.

— Ми зрозуміли.

Рогар стояв трохи осторонь, притулившись до скелі.

Як завжди мовчки.

Айзек підвівся.

— Не здохни там, — кинув один із братів Морс.

Другий, що сидів поруч із перев’язаним плечем, усміхнувся:

— Хоча ні. Здохнеш — я заберу твої чоботи.

— Ти навіть стояти нормально не можеш.

— Зате в мене чудовий смак.

Айзек фиркнув.

— Дивно, як вас обох досі ніхто не вбив.

— Намагалися, — відповів Морс. — Просто ми дратуємо людей швидше, ніж помираємо.

Айзек похитав головою й почав спускатися.

Лише через кілька хвилин він помітив, що за ним хтось іде.

Рогар.

Айзек зупинився.

— Ти чого?

— Дивлюся.

— На що?

— Як ти знову збираєшся робити дурниці.

— Дуже надихає.

Рогар знизав плечима.

— Якщо тебе приріжуть, хоча б дізнаюся як саме.

Далі вони йшли мовчки.

Спуск до гавані виявився довшим, ніж Айзек очікував.

Старі сходи були мокрими від сирості. Між камінням ріс блідий грибний мох.

Кілька разів доводилося буквально перелазити через зруйновані балки.

А потім з’явився сам порт.

І тиша.

Ось що вдарило найсильніше.

Раніше тут завжди стояв гул.

Ейрові механізми. Підйомники. Лебідки. Сотні голосів. Шум кораблів.

Тепер же було чути лише рипіння деревини, поодинокий стукіт молотків, вітер і плескіт води.

Айзек натягнув капюшон нижче й рушив уперед.

З Рогаром вони розійшлися ще біля складів.

Рогар залишився вище, серед старих вантажних платформ, спостерігаючи збоку.

Айзек же пішов далі сам.

Повільно.

Спокійно.

Як людина, якій тут місце.

Він пройшов повз перекинутий віз. Повз зв’язки мокрих канатів. Повз напівпорожню лісопильню, де двоє робітників ліниво пиляли величезний стовбур.

Один навіть не підняв голови.

Айзек уже майже дістався проходу між складами, коли випадково зачепив плечем дерев’яний ящик.

Той небезпечно хитнувся.

Айзек миттєво підхопив його обома руками.

Кілька інструментів усередині глухо брязнули.

Він повільно поставив ящик назад.

Видихнув.

І почув:

— Гей.

Прокляття.

Айзек повернув голову.

Ноктир біля вантажної платформи дивився просто на нього.

Стомлений, злий і явно не в настрої для розмов.

— Ти хто ?

Айзек не відповів одразу.

І це було помилкою.

Ноктир насупився.

— Я тебе раніше тут не бачив.

Він зробив крок уперед.

Айзек уже прикидав, куди тікати, коли десь праворуч раптом пролунав гуркіт.

Потім крик.

— Та ти сліпий виродку!

Щось важке гепнулося на дошки.

Ноктир різко обернувся.