Розділ XII — Гаснуче світло

Третій день Брахдум жив у тривозі.

Дзвони більше не били.

У перший день їх було чути майже щогодини. У другий — рідше. Тепер же місто наче втомилося боятися. Небезпека не зникла, але стала частиною повсякденного життя.

Люди й ноктири вже не здригалися від кожного крику на вулиці.

Не питали щоразу, чи це напад.

Не вибігали до мостів, щойно десь гримів метал.

Вони просто дивилися одне на одного довше, ніж раніше, і швидше замовкали, коли поруч проходив озброєний патруль.

Інститут теж не зупинився.

Але це вже майже не було навчання.

Кузні запускали поступово — не всі одразу, а лише ті, які могли дати місту щось необхідне. В одній кували пластини для укріплення мостів. В іншій — скоби, заклепки й деталі для аварійних механізмів. Третю віддали під ремонт пошкодженого спорядження для варти.

Учні більше не сперечалися про якість виробів і не змагалися, чия робота вийде чистішою.

Тепер вони мовчки били молотами по розпеченому металу й раз у раз поглядали на двері.

Майстри не вдавали, ніби все під контролем.

Вони намагалися втримати цей контроль з останніх сил.

Доргам майже не виходив із цехів. Хродар з’являвся то біля кузень, то біля складів, то на верхніх переходах інституту, де варта перевіряла входи. Його голос, як і раніше, залишався рівним, але навіть цього було недостатньо, щоб приховати втому.

Напруга відчувалася всюди.

У розмовах.

У поглядах.

У надто довгому мовчанні.

Габріель стояв біля верстака й закінчував обробляти металеву пластину для кріплення аварійного підйомника, коли ейрові лінії під стелею раптом здригнулися.

Блакитне світло стало слабшим.

Лише на мить.

Потім повернулося.

Кілька учнів підняли голови.

Хтось насупився.

Хтось тихо вилаявся.

Але робота продовжилася.

За кілька хвилин світло здригнулося знову.

Цього разу сильніше.

І разом із цим змінився звичний гул інституту.

Габріель не одразу зрозумів чому.

А потім усвідомив.

Деякі механізми почали сповільнюватися.

Ейрові підйомники рухалися вже не так плавно. Колеса в напрямних ривками смикалися, наче їм бракувало сили. Десь угорі затріщав натягнутий ланцюг.

Наче щось величезне поступово втрачало опору.

У майстерні почали перешіптуватися.

— Це знову через нижні рівні?

— Кажуть, потоки перекривають.

— Ніхто нічого не перекриває. Я чув, що сферу забрали.

— Хто забрав?

— Та хто ж тобі правду скаже?

— Досить, — різко кинув Доргам, входячи до майстерні.

Розмови одразу стихли.

Слідом за ним з’явився Хродар.

Зазвичай обидва виглядали так, ніби здатні голими руками зупинити обвал.

Сьогодні все було інакше.

Вони виглядали виснаженими.

І стривоженими.

Дуже стривоженими.

Хродар обвів майстерню поглядом.

— Продовжуйте роботу. Без метушні.

Ніхто не відповів.

Молоти знову почали бити по металу, але вже не так рівно, як раніше.

Світло під стелею блимнуло втретє.

Цього разу майже згасло.

Майстернею прокотився тривожний шепіт.

Доргам подивився вгору.

Потім на Хродара.

Кілька секунд обидва мовчали.

— Ні... — тихо промовив Доргам.

Хродар не одразу відповів.

— Я теж спершу не повірив.

— Вони не могли дістатися до ядра.

— Могли.

Доргам зблід.

— Тоді це не просто напад.

— Уже ні.

— Сфера?

Хродар довго дивився на блакитні лінії під стелею.

Вони тремтіли, наче тонкі жили світла, в яких згасав останній жар.

— Потік обірвався, — тихо сказав він.

Доргам стиснув щелепи.

— Прокляття...

Вони одразу рушили далі.

Але цього виявилося достатньо.

Габріель почув усе.

Не всі слова були зрозумілі.

Не всі мали сенс.

Та він зрозумів головне.

Сталося щось настільки страшне, що налякало навіть майстрів.

До вечора Брахдум почав змінюватися.

Ейрові лінії по всьому місту продовжували тьмяніти.

Спочатку повільно.

Потім дедалі помітніше.

Деякі платформи вже зупинилися. Частину мостів перевели на аварійні механізми. Біля підйомників збиралися натовпи: хтось намагався вручну прокручувати важелі, хтось кричав униз у шахти, де між рівнями застрягли кабіни.

На вулицях з’явилися смолоскипи.

Для міста, що звикло до світла ейру, вони здавалися привидом із давніх часів.

Полум’я хиталося на протягах, кидало жовті плями на кам’яні стіни й робило обличчя перехожих різкішими, старішими, чужими.

Це виглядало неправильно.

Здавалося, ніби за три дні місто постаріло на сотні років.

Габріель ще кілька секунд дивився на смолоскипи за вікном.

Чекати більше не було сенсу.

Він різко підвівся.

— Ти куди? — озвався Ейрек.

— У місто.

— Ти жартуєш.

Габріель не відповів.

Він підійшов до свого столу й витягнув з-під нього стару дорожню сумку.

Там уже лежав невеликий пакунок із сушеними грибами.

Запасний плащ.

Усередину полетіла фляга з водою.

Кресало.

Невеликий зшиток.

Після коротких вагань він узяв і свій клинок.

Ейрек спостерігав за цим із дедалі похмурішим виразом обличчя.

— Нам заборонили залишати інститут.

— Знаю.

— Біля головного входу варта.

— Знаю.

— Хродар особисто наказав нікого не випускати.

Габріель затягнув ремінь сумки.

— Теж знаю.

— Тоді поясни мені, що саме ти робиш.

— Хочу побачити, що відбувається в місті.

— А якщо тебе спіймають?

— Тоді повернуся й вислухаю все, що про мене думають майстри.

Ейрек потер обличчя долонею.

— Колись ти таки доведеш мене до ранньої могили.