Розділ VIII — Глибинний Рій. Частина друга

Дні в Глибинному Рої давно втратили будь-який сенс.

Під землею не було сонця.

Лише тьмяне світло грибних ліхтарів, розпечені прожилки лави в тріщинах скель, поодинокі сигнальні вогні на ланцюгах, що погойдувалися під склепінням велетенських печер, та слабке блакитне сяйво ейру біля важливих механізмів, підйомників і центральних платформ.

Ейру тут було значно менше, ніж у Брахдумі.

Айзек давно перестав розуміти, скільки часу минуло.

Тиждень.

Два.

А може, й більше.

Кожен ранок починався однаково.

Гул іржавого дзвона.

Крики наглядачів.

Брязкіт ланцюгів.

Запах поту, сирості та гарячого металу.

В'язнів виганяли з камер ще до того, як більшість устигала остаточно прокинутися.

Іноді хтось не вставав.

Тоді його просто тягнули за ноги по каменю.

Без слів.

Без зупинки роботи.

І життя тривало далі.

Працюючи в шахтах, Айзек дедалі частіше спостерігав не за рудою, а за самим містом.

За тим, як воно жило.

Як дихало.

По широких рейках із гуркотом сунули вантажні вагонетки.

Десь угорі дзеленчали сигнальні дзвони.

Масивні підйомники безупинно підіймали з темряви коші з рудою та опускали нові зміни робітників.

Норвитські механізми працювали майже без упину.

Гуділи.

Скреготіли.

Сичали парою.

Айзек уже почав помічати закономірності.

Він знав, біля яких печей повітря ставало настільки гарячим, що легені починали пекти.

Знав, де зі скель просочувалася чистіша вода.

Знав, які наглядачі били за найменшу провину, а які просто хотіли без зайвого клопоту дотягнути до кінця зміни.

Знав навіть, коли краще пригнути голову, щоб не отримати каменем від робітників на верхніх рівнях.

Виживання тут теж було ремеслом.

І Айзек поступово його опановував.

Ось зараз зміниться варта біля західної шахти.

За кілька хвилин піде караван вагонеток до плавильних печей.

Трохи згодом відкриють важкі ґратовані ворота, через які вглиб Глибинного Рою заходили лише наглядачі та старші майстри.

А ще він помітив, що біля центральних платформ вартові поводилися інакше.

Говорили тихіше.

Частіше озиралися.

І ніколи не затримувалися там довше, ніж було потрібно.

— І далі витріщатимешся на все довкола — неодмінно дістанеш батогом, — буркнув поруч Кеїр, не відриваючись від роботи.

— Я просто вчуся.

— Тут за цікавість б'ють частіше, ніж за лінощі.

Айзек усміхнувся.

— Значить, я на правильному шляху.

Кеїр лише пирхнув.

Під час короткого перепочинку Айзек присів поруч із Йорном.

Старий саме розтирав закляклі пальці.

— Це правда, що магнітний камінь колись крали в серафимів?

Йорн важко зітхнув.

— Правда.

Він помовчав.

— Та ціна виявилася надто високою.

Айзек підвів погляд.

Старий сплюнув убік.

— Коли серафими дізналися, що ноктири потай видобувають і вивозять їхню священну землю, залишену предками, почалася війна.

Не набіг.

Не сутичка.

Війна.

Тисячі серафимів полягли.

Десятки тисяч ноктирів залишилися під каменем.

Цілі печерні міста спорожніли.

— Через каміння?

— Не через каміння.

Через те, що воно означало.

Йорн потер сиву бороду.

— Та й не так просто вивезти метал із міста, що ширяє під хмарами. Без допомоги своїх там не обійшлося.

— І що сталося з тими, хто допомагав?

Старий довго мовчав.

Навіть гуркіт механізмів ніби став тихішим.

— Кажуть, кара була страшною.

Зрадників позбавляли того, чим вони найбільше пишалися.

Крил.

Айзек насупився.

— А потім?

Йорн похмуро подивився кудись у темряву шахти.

— Потім їх виставляли на загальний осуд. Щоб кожен бачив, чим закінчується зрада свого народу.

Він замовк на кілька секунд.

— Предки казали, що багато хто помирав не одразу. Серафими — витривалий народ. Тож їхня кара могла тривати довго.

Після цього кілька хвилин ніхто не говорив.

Лише гуркотіли механізми.

А потім усе повернулося до звичного ритму.

Удари кайл.

Гуркіт вагонеток.

Крики наглядачів.

Це сталося десь на двадцятий чи тридцятий день.

Айзек уже давно збився з ліку.

Один із наглядачів ударив хлопця років п'ятнадцяти за те, що той упустив кошик із рудою.

Ударив надто сильно.

Хлопець упав.

І більше не підвівся.

Наглядач лише сплюнув.

— Наступний.

Айзек відчув, як усередині все стиснулося.

Він ступив уперед раніше, ніж устиг подумати.

— Може, спробуєш ударити когось, хто хоча б стоїть на ногах?

У шахті стало тихо.

Навіть ланцюги ніби перестали бряжчати.

Наглядач повільно повернув голову.

Рогар поруч ледве чутно видихнув:

— Ідіот...

Айзек усміхнувся.

— Та так. Просто помітив, що в тебе дивовижний талант битися лише з тими, хто слабший.

Наглядач уже ступив уперед.

Та раптом завмер.

Айзек помітив дивну річ.

Усі інші наглядачі раптом випросталися.

Один поспіхом прибрав батіг за пояс.

Інший різко замовк посеред лайки.

Навіть робітники почали нишком озиратися нагору.

А вже за мить під склепінням печери прокотився важкий металевий гуркіт.

По верхньому мосту повільно рухалася броньована багатоніжка.

На її спині височіла масивна платформа.

І на ній стояв Харак.

Навіть серед норвитів він здавався велетнем.

Широкі плечі.

Сива борода, вплетена в металеві кільця та чорні ланцюги.

Обличчя того, хто бачив надто багато смертей і давно перестав їм дивуватися.

Найстрашніше було не це.

Найстрашніше було те, що мовчали всі.

Навіть наглядачі.

Навіть ті, хто хвилину тому кричав і розмахував батогами.

Харак повільно ковзнув поглядом по шахті.

По людях.

По руді.

По Айзеку.

Кілька довгих секунд.

Потім спокійно промовив:

— Якщо він іще може жартувати — значить, не втомився.

По шахті прокотився нервовий сміх.

Наглядач негайно відступив.

Айзек повільно підвівся, витираючи кров із губ.

І вперше помітив:

Харак не просто дивився на нього.

Він його запам'ятовував.

Після зміни Айзек ледве тримався на ногах.

Удар болів дедалі сильніше.

Коли колону повели назад до камер, він спіткнувся на кам'яних сходах.

Поруч з'явився Рогар.

Без слів підхопив його під лікоть.

Лише на мить.

Лише щоб не дати впасти.

— Не звикай, — буркнув він.

— Навіть не думав.

— Добре.

За кілька кроків Рогар уже відпустив його, ніби нічого не сталося.

Але Айзек усе одно запам'ятав цей жест.

Того вечора камера гуділа тихими розмовами.

Коли більшість уже вкладалася спати, Йорн підійшов до Айзека й простягнув маленьку дерев'яну коробочку.

— На.

— Що це?

— Мазь.

Айзек відкрив кришку.

І одразу скривився.

— Святий... Воно здохло чи його таким варили?

Камера вибухнула сміхом.

Брати Морс ледь не луснули зі сміху, а хтось із дальнього кутка навіть закашлявся.

Йорн невдоволено фиркнув.

— Зате загоює краще, ніж пахне.

— Це не складно.

Айзек обережно принюхався ще раз і відсунув коробочку подалі.

— Воно смердить так, ніби тиждень пролежало між дохлим жуком і шахтарським чоботом.

Камерою прокотилася нова хвиля сміху.

— Намасти плече.

— А якщо в мене після цього відвалиться рука?

— Тоді хоча б нити перестанеш.

— Оце вже схоже на турботу.

Пізніше, коли більшість уже заснула, Айзек лежав біля стіни й дивився в темряву.

І вперше за багато тижнів подумав, що, можливо, ще не все втрачено.

Саме тоді з боку вузького вікна за ґратами долинули голоси.

Двоє вартових проходили коридором.

— Уже скоро...

— Думаєш, правда?

— Харак особисто...

Айзек спробував прислухатися.

Другий голос стишився майже до шепоту, але дещо він усе ж почув.

— Якщо це правда, то тут може стати спекотно.

— Тихо. Не тут.

— Та я лише кажу, що треба підготувати людей.

— Думаю, Харак про це подбає.

Кроки почали віддалятися.

Айзек повільно розплющив очі.

Сон раптом зник.

Повністю.

І вперше за багато днів він відчув не втому.

А цікавість.