Розділ VIII — Глибинний Рій. Частина перша

Мішок на голові смердів сирістю, потом і чимось кислим, ніби його вже десятки разів натягали на різних людей.

Айзек сидів, зігнувшись, із руками, зв'язаними за спиною грубою мотузкою. Віз так підкидало на камінні, що кожен удар коліс відгукувався болем у ребрах.

Довкола лунали голоси.

Глухі.

Стомлені.

Подекуди — налякані.

Хтось тихо молився.

Хтось лаявся крізь зуби.

Десь поряд бряжчали кайдани.

Айзек спробував підвести голову, але тієї ж миті отримав удар чоботом по коліну.

— Сиди тихо, щуре.

Голос був низький, хрипкий.

Ноктир.

Айзек усміхнувся.

— А у вас усіх такий паскудний характер чи це мені так пощастило?

У відповідь почувся смішок.

Не охоронця.

Когось із бранців.

— Новенький довго не протягне, — пробурмотів хтось праворуч.

Віз різко зупинився.

Ззовні прокотився гул.

Величезний.

Живий.

Ніби попереду дихало ціле місто.

— Виводь.

Айзека грубо стягнули вниз.

Під ногами опинився мокрий камінь.

Повітря було важким і гарячим.

Тхнуло залізом, димом, сіркою та ще чимось солодкувато-гнилим.

Мішок зірвали з голови.

І перші кілька секунд Айзек просто дивився.

— Глибинний Рій... — тихо видихнув хтось із бранців поруч.

Айзек мовчки вдивлявся вперед.

Він був величезний.

Не просто шахта.

Не просто підземелля.

Це був цілий світ під землею.

Високо над головою губилося кам'яне склепіння, вкрите світними блакитнуватими грибами та довгими жилами невідомого мінералу. Між велетенськими колонами тягнулися мости, платформи, рейки та підвісні кліті.

Десь удалині ревли плавильні.

Внизу текли ріки розпеченого металу.

А ще глибше темніли води величезних підземних озер.

По мостах рухалися каравани.

Бранці.

Робітники.

Варта.

І велетенські багатоніжки в важкій броні.

Одна саме повзла повз них.

Завбільшки майже з будинок.

На її хітині були закріплені залізні пластини та ланцюги, а зверху, на подобі сідла, розвалився ноктир у темній броні.

Широкоплечий.

Низький.

Із густою чорною бородою, заплетеною в металеві кільця.

В одній руці — спис.

У другій — довгий батіг.

Він ліниво оглядав нових бранців.

— Цих у третій сектор, — промовив він. — Якщо хтось здохне дорогою — просто скиньте вниз.

Багатоніжка рушила далі.

Айзек провів її поглядом.

— Знаєш, — тихо сказав він бранцю поруч, — я вже починаю сумувати за міською в'язницею.

Той нервово хихикнув.

Їх погнали вперед.

Камери містилися глибше всередині старіших кам'яних тунелів.

Сирих.

Тісних.

Із залізними ґратами та товстими ланцюгами на стінах.

Та найгіршим був звук.

Кашель.

Стогони.

Крики з далеких коридорів.

Дзвін металу.

І постійне капання води.

Ніби сам Рій повільно гнив зсередини.

Двері камери відчинилися.

Усередину штовхнули Айзека та ще одного бранця.

Той ледь устояв на ногах, але нічого не сказав. Лише мовчки відійшов до стіни й опустив голову.

Айзек озирнувся.

У камері вже сиділи п'ятеро.

Першим він помітив кремезного чоловіка без лівої руки. Той сидів біля стіни й спокійно точив шматок металу об камінь.

Поруч дрімав літній ноктир із більмом на одному оці. Його сива борода спадала мало не до грудей.

У кутку сидів худий лисий хлопець років двадцяти. Його руки, шия й навіть половину обличчя вкривали старі шрами.

Ближче до ґрат двоє бородатих ноктирів кидали кості просто на підлозі, час від часу тихо сперечаючись між собою.

Кілька секунд у камері панувала тиша.

Усі розглядали новеньких.

— Ну все, — нарешті озвався однорукий. — Тепер у нас точно харчу поменшає.

Айзек усміхнувся.

— Не хвилюйся. Я їм мало. Переважно п'ю й дратую людей.

Хтось фиркнув.

Однорукий повільно підвівся.

Навіть для людини він був здоровенний.

— Ім'я.

— Айзек.

— За що сюди?

— За видатні таланти.

— Значить злодій.

— Іноді.

— Іноді? — усміхнувся лисий. — Тоді ти або дурень, або дуже поганий злодій.

— Я надаю перевагу терміну «творча людина».

Кілька людей тихо засміялися.

Напруга трохи спала.

— Я — Бром.

Він указав на інших.

— Дід — Йорн. Лисий — Кеїр. Ті двоє — брати Морс.

Айзек уже збирався рушити до вільного місця біля стіни, коли позаду вперше озвався другий бранець.

Голос був низький і хриплуватий.

— Рогар.

Усі повернулися до нього.

— Що? — запитав Кеїр.

— Моє ім'я Рогар.

Він знову сперся спиною на стіну.

— І це все, що вам треба знати.

Після цього в камері запанувала тиша.

— Ага, — фиркнув Айзек. — Схоже, ми знайшли найвеселішу людину в Рої.

Цього разу засміялися навіть брати Морс.

Вночі Айзек майже не спав.

Надто шумно.

Надто спекотно.

Надто багато думок.

Він лежав біля стіни й дивився на стелю камери.

Часом йому здавалося, що камінь ледь помітно тремтить.

Ніби весь Рій був живою істотою.

— Не спиться? — тихо спитав Йорн.

— А тут узагалі хтось спить?

Старий усміхнувся.

— Перший тиждень — ні.

Він помовчав.

— Потім організм здається.

Деякий час вони мовчали.

А тоді Айзек запитав:

— Що це за місце насправді?

Йорн довго не відповідав.

— Глибинний Рій старший за Брахдум.

— Наскільки старший?

— Настільки, що навіть ноктири не знають, хто прорубав перші тунелі.

Айзек трохи підвівся.

— Люблю такі історії.

Старий повернув до нього мутне око.