Розділ VII — «Залізо і попіл»

Для когось кілька тижнів — чималий термін.

Для Брахдума — лише черговий подих.

Місто жило своїм важким, розпеченим ритмом, і з часом Габріель почав помічати, що вже прокидається разом із ним.

Не від сонця.

Від гулу.

Айзек так і не повернувся.

Перші дні Габріель чекав.

Потім почав хвилюватися.

Потім переконував себе, що хвилюватися нема про що.

Зрештою, це був Айзек.

Зникати на кілька днів.

Вляпуватися в неприємності.

Знаходити нових знайомих.

Або ворогів.

Для нього це було майже звичною справою.

Одного вечора Габріель сидів за столом у своїй кімнаті, переписуючи записи про властивості руд і сплавів.

На столі лежали креслення.

Нотатки.

Кілька навчальних заготовок.

За вікном мерехтіли блакитні вогні Брахдума.

У якийсь момент він відклав перо.

Поглянув на порожнє ліжко навпроти.

Затримав погляд на кілька секунд.

Потім знову повернувся до роботи.

Якщо Айзек живий — рано чи пізно повернеться.

Якщо ні...

Цю думку він навіть не став закінчувати.

Кожного ранку десь за стінами починали працювати механізми.

У глибині міста прокочувався низький металевий рев, ніби під кам'яними ярусами повільно ворушився велетенський звір.

Гриміли ланцюги підйомників.

Стукали молоти.

Із вентиляційних шахт підіймалася гаряча пара, змішуючись із запахом вугілля, металу й сірки.

Спершу загорялися ейрові лампи вздовж вулиць і мостів.

Потім у будинках одне за одним займалися блакитні вогні.

У кузнях розпалювали горни.

І разом із цим прокидався Брахдум.

Спочатку Габріель ніяк не міг звикнути до цього шуму.

До гуркоту механізмів.

До стукоту молотів.

До важкого подиху кузень.

Та минали дні.

Потім тижні.

І він сам не помітив, як усе це стало частиною його життя.

Тепер іноді йому навіть здавалося, що без цього гулу він уже не зміг би заснути.

Але дуже швидко прийшло інше розуміння.

Самого вступу було недостатньо.

Брахдум не був містом, у якому можна виживати мрією.

Тут усе коштувало грошей.

Житло.

Інструменти.

Матеріали.

Їжа.

Навіть місце біля плавильної печі іноді доводилося оплачувати окремо.

Після історії з Айзеком грошей майже не залишилося.

Тому вже за кілька днів Габріель почав шукати підробіток.

Будь-який.

Спершу його просто проганяли.

В одних кузнях не хотіли брати людину.

В інших — учня.

Десь йому прямо казали, що він надто слабкий для роботи на нижніх рівнях.

Та зрештою його все ж узяли помічником в одну зі старих кузень глибинного ярусу.

За копійки.

Тягати вугілля.

Чистити інструменти.

Стежити за міхами печей.

Міняти охолоджувальну воду.

Господарем кузні був старий ноктир на ім'я Бйоркен.

Похмурий.

Лисий.

Із перебитим носом та голосом, схожим на скрегіт каменю.

Першого дня він ткнув пальцем у бік купи вугілля.

— Це носиш.

Потім у бік великих бочок із водою.

— Це міняєш.

Після цього показав на стіл з інструментами.

— Це чистиш.

Потім подивився Габріелю просто в очі.

— До горна без дозволу не підходиш.

— Зрозумів.

— Якщо не зрозумів — дізнаєшся.

На цьому знайомство закінчилося.

Навчання виявилося значно важчим, ніж він уявляв.

Ноктири не любили порожніх розмов.

Особливо майстри.

Помилився — переробляй.

Зіпсував метал — плати власним часом.

Не витримав жар — іди геть.

Тут нікого не жаліли.

Особливо людей.

Одного разу молодий учень майже годину пояснював, чому в нього не вийшла заготовка.

Майстер Доргам мовчки вислухав його.

Потім підняв бракований шматок металу.

Кинув назад на ковадло.

— Поки язик працює краще за руки — нічого доброго з тебе не вийде.

І пішов далі.

Після того охочих виправдовуватися стало значно менше.

У перший же день один із учнів-ноктирів — широкий хлопець із короткою рудою бородою — подивився на Габріеля й хмикнув:

— Людина в ковальському інституті.

Цікаво.

— А що? — спокійно запитав Габріель.

— Зазвичай вас вистачає на тиждень.

Він усміхнувся й пішов до свого робочого місця.

Габріель нічого не відповів.

Але запам'ятав.

Пізніше він дізнався, що рудобородого звали Рахт.

Той був із родини шахтарських ковалів і поводився так, ніби сам факт народження серед ноктирів уже робив його кращим за будь-яку людину.

— Не образився? — кинув він якось, проходячи повз Габріеля біля навчальних горнів.

— На що?

— На правду.

Габріель поклав кліщі на стіл.

— Коли почую її — подумаю.

Кілька учнів поруч тихо гмикнули.

Рахт зупинився.

На мить його усмішка стала різкішою.

— Довго ти тут не протримаєшся, людино.

— Подивимося.

— Подивимося.

Відтоді Рахт не втрачав нагоди нагадати Габріелю, що той тут чужий.

Головний зал інституту нагадував радше промисловий храм, ніж місце навчання.

Високі склепіння губилися в клубах пари.

По стінах тягнулися металеві труби, всередині яких із шипінням рухалася розпечена вода з глибинних джерел.

Величезні магнітні молоти повільно підіймалися й опускалися десь на верхніх ярусах, змушуючи підлогу під ногами ледь помітно вібрувати.

Повсюди був метал.

Столи.

Інструменти.

Підйомні механізми.

Навіть частина стін була укріплена темними пластинами невідомого сплаву.

Подекуди по металевих конструкціях пробігали тонкі лінії м'якого синього світла — ейр рухався всередині механізмів, наче кров у жилах живого організму.