Розділ VI — Новий початок. Частина перша

Ранок у Брахдумі починався не зі співу птахів.

Він починався з гулу.

Глибокого.

Металевого.

Безперервного.

Місто прокидалося важко, наче велетенський механізм, у якому одночасно починали рухатися тисячі шестерень.

Десь удалині вже гриміли молоти.

Із вентиляційних шахт здіймалися клуби гарячої пари.

Між кам'яними ярусами повільно сунули підвісні платформи з рудою та металом, а над вулицями пропливали магнітні вантажні конструкції, утримувані м'яким блакитним сяйвом ейру.

Навіть світло тут було іншим.

Не сонячним.

Сонячне проміння майже не проникало вглиб скель. Лише на верхніх терасах та біля зовнішніх розломів можна було побачити справжній ранок — бліде небо, хмари й туман над каменем.

Усередині Брахдума день починався інакше.

Спершу спалахували ейрові лампи вздовж вулиць і мостів.

Потім у вікнах будинків один за одним займалися м'які блакитні вогні.

Далі оживали кузні: у горнах розгорялося помаранчеве світло, з труб виривалася перша пара, а старі механізми починали рухатися з важким металевим стогоном.

Вечір приходив так само поступово.

Кузні згасали одна за одною.

Підйомники сповільнювали хід.

Ейрові лампи тьмяніли, залишаючи на вулицях лише приглушене синє сяйво.

І тоді Брахдум уже не прокидався.

Він дрімав.

Глибоко в скелі.

Під тихий гул механізмів, що не зупинялися ніколи.

У старих ділянках скель, куди ноктири ще не дісталися зі своїми кузнями й механізмами, стіни вкривали колонії блідо-блакитних грибів. Вони росли просто з вологого каменю, м'яко освітлюючи проходи тьмяним живим сяйвом.

Іноді це світло змішувалося з потоками ейру, що текли всередині металевих конструкцій та труб.

І тоді здавалося, ніби саме місто дихає енергією.

Габріель майже не спав.

Він стояв біля невеликого вікна їхньої кімнати й дивився вниз на Брахдум, що прокидався.

Під очима залягла втома.

Сьогодні був день вступу.

Справжній.

Не мрія.

Не розмови за кухлем елю.

Не плани, які легко будувати десь у дорозі, коли попереду ще туман і море.

Реальність.

Позаду рипнуло ліжко.

Айзек ліниво підвівся, примружившись від світла.

Світле волосся після сну стирчало в різні боки ще більше, ніж зазвичай, а блакитні очі виглядали так, ніби він щиро не розумів, навіщо людям прокидатися раніше полудня.

— Ти так дивишся у вікно, ніби зібрався одружитися з цим містом.

Габріель навіть не озирнувся.

— А ти маєш такий вигляд, ніби тебе вночі переїхав віз.

— Не переїхав.

Айзек сів на ліжку й провів рукою по обличчю.

— Я просто культурно відпочивав.

— Ти спав.

— От саме. Культурно.

Він підвівся, потягнувся й кілька секунд стояв із таким виглядом, ніби ще не вирішив, чи вартий цей день його участі.

— Ну що?

Сьогодні великий день коваля Габріеля?

— Сьогодні день, коли ти постараєшся нічого не вкрасти хоча б до вечора.

Айзек театрально притиснув руку до грудей.

— Ти мене раниш.

Я людина мистецтва.

— Ти людина проблем.

— А ти надто напружений.

Айзек підійшов ближче й поплескав його по плечу.

— Розслабся.

Тебе вже взяли.

— Мене допустили до вступу.

— Те саме.

— Не те саме.

— Гаразд. Тебе допустили туди, де тебе можуть офіційно змусити страждати біля горна. Вітаю.

Габріель усе ж усміхнувся.

Та хвилювання нікуди не зникло.

Воно сиділо глибоко всередині.

Там, де не допомагали ні жарти Айзека, ні власні спроби переконати себе, що все буде добре.

Інститут ковальської майстерності Брахдума розташовувався на верхньому ярусі міста.

Шлях до нього пролягав через величезні кам'яні платформи, з'єднані мостами й підйомниками на магнітній тязі.

І що вище вони піднімалися, то сильніше змінювався сам Брахдум.

Нижні рівні були галасливими.

Тісними.

Наповненими робітниками, вантажниками, торговцями, парою, запахом їжі, руди й мастила.