Розділ III — Перед штормом

Час у Корвані минав швидко.

Дні тут рідко відрізнялися один від одного: галасливі вулиці, сире повітря з річки, вигуки торговців, бійки в тавернах і кораблі, що щодня заходили до порту й зникали за обрієм.

Та для Габріеля все поступово змінювалося.

З кожним днем місто дедалі більше здавалося йому тісним.

Надто маленьким для його думок.

Минуло кілька днів.

Корван жив своїм звичним життям — галасливим, вогким і надто тісним для людей, які мріяли про щось більше.

Від самого ранку вулиці вже були забиті возами, торговцями та моряками. Над містом нависли важкі хмари, а з боку порту тягнуло сіллю, рибою, смолою та річковим мулом. Десь сварилися вантажники, десь перекрикувалися торговки, а між будинками гуляв холодний вітер із річки.

Канали повільно несли темну воду між кварталами, під мостами погойдувалися човни, а вологий камінь будинків давно просякнув сирістю та запахом річкового туману.

Сьогодні був день відплиття.

У невеликому будинку на околиці міста Габріель затягував ремені дорожньої сумки.

Будинок був старий, але доглянутий. Рипуча підлога, маленька кухня, запах трав і деревного диму — усе тут було знайоме до найменших дрібниць.

І саме тому йти було дивно.

У сумці лежало небагато: одяг, інструменти для роботи зі шкірою, старий ніж, кілька заготовок, книги з обробки металу та акуратно згорнуті аркуші з кресленнями механізмів і обладунків, які він збирав останні роки.

Деякі схеми він перемальовував ночами при свічці.

Деякі купував у моряків за останні гроші.

Іноді йому здавалося, що про ковальське ремесло він знає більше з книжок, ніж із власного життя.

За вікном тихо накрапав дощ.

Габріель уже збирався виходити, коли почув голос матері:

— Зачекай.

Він обернувся.

Еліана стояла біля столу, тримаючи в руках невеликий тканинний згорток.

Вигляд у неї був стомлений. Під очима залягли тіні, а в погляді читалося те дивне напруження, яке з'являється в людини, що надто довго носить у собі один і той самий страх.

Кілька секунд вона мовчала.

Потім тихо сказала:

— Є речі, які я мала розповісти тобі раніше.

Габріель насупився.

— Мамо?..

Еліана повільно сіла за стіл.

Дощ за вікном посилився.

Краплі тихо застукали по даху.

— Ти ж завжди запитував про свого батька.

Габріель завмер.

Цю тему в їхньому домі майже ніколи не порушували.

У дитинстві він питав часто.

Потім перестав.

Еліана відвела погляд.

— Він не був людиною.

Тиша.

Лише потріскування вугілля у старому вогнищі.

Кілька секунд Габріель просто дивився на матір, намагаючись зрозуміти, жартує вона чи ні.

Але її обличчя було надто серйозним.

— Що це означає?..

Еліана важко зітхнула.

— Багато років тому я була однією з еларистів.

Назва прозвучало майже пошепки.

Наче навіть стіни не повинні були її чути.

Зовні прогримів далекий грім.

І вона почала розповідати.

Про місто під куполом.

Про людей, які залишилися всередині після Розлому.

Про те, як поступово деякі люди почали жити поруч з еларійцями й розуміти, що далеко не всі вони були чудовиськами, якими їх описували зовні.

Габріель слухав мовчки.

І чим довше тривав цей переказ, тим сильніше йому здавалося, що він чує історію зовсім іншого світу.

Там вона зустріла Аедана.

Еларійця.

Коваля й архітектора, який більше любив створювати, ніж руйнувати.

— Поруч із ним усе здавалося... спокійнішим, — тихо сказала Еліана.

На мить у її голосі промайнула ледь помітна усмішка.

Вона розповідала, як між людьми та еларійцями поступово виникла довіра. Як дехто почав допомагати одне одному. Як знання еларійців почали поширюватися серед людей.

А потім почалися чистки.

Влада вирішила знищити всіх, хто підтримував еларійців або співчував їм.

Послідовників почали розшукувати.

Допитувати.

Вбивати.

— Одного дня я вийшла з міста по провізію, — продовжила Еліана. — А коли повернулася, навколо купола вже стояли солдати.

Перед очима Габріеля ніби постала ця картина:

дощ, багнюка, ряди списоносців і величезна брама, до якої більше ніхто не мав доступу.

— Я бачила їх здалеку. Бачила дим. Бачила патрулі на дорогах.

Вона замовкла.

— Уже наступного дня почалися арешти. Еларистів шукали по всій окрузі.

Її пальці ледь помітно здригнулися.

— Я хотіла повернутися. Справді хотіла.

Кілька секунд у кімнаті було чути лише стукіт дощу по даху.

— Кілька днів я залишалася неподалік і просто спостерігала.

Вона опустила погляд.

— Увесь час думала, що знайду спосіб потрапити всередину.

Сумна усмішка торкнулася її губ.

— Але щоразу, коли робила крок у той бік, страх виявлявся сильнішим.

Вона важко зітхнула. 

Потім довго мовчала.

За вікном шумів дощ.

— Зрештою я пішла.

Її голос звучав тихо.

— Не тому, що перестала сподіватися. Просто одного дня зрозуміла, що більше нічого не можу зробити.

Вона провела пальцями по краю столу.

— Я повернулася до Корвана. Думала, що це ненадовго. Що перечекаю кілька тижнів, а потім знову спробую дізнатися, що сталося з містом.

Сумна усмішка знову торкнулася її губ.

— Але минали дні. Потім тижні.

Вона опустила погляд.

— А потім я зрозуміла, що вагітна.

Габріель мовчав.

— Спочатку я навіть не знала, що відчувати.

Її пальці стиснулися.

— Я втратила дім. Втратила людей, яких знала. Не знала, чи живий твій батько. Не знала, чи побачу його знову.

Вона на мить заплющила очі.

— І раптом зрозуміла, що тепер відповідальна ще за когось.

У кімнаті запала тиша.