Розділ II — П'яний Кабан

Ранок у Корвані починався з гамору.

Місто прокидалося рано і завжди однаково — з лайки, скрипу возів і запаху сирості, що здіймався від ріки разом із холодним туманом. Вузькі вулички вже кишіли людом: торговці вигукували ціни, вантажники сварилися біля важких підвід, десь верещала худоба, а над усім цим стояв густий дух мокрої деревини, річкової води, диму та смаженого м'яса.

Між будинками тягнулися мотузки з вогким одягом. Із відчинених вікон долинали розмови, дзенькіт посуду й чийсь хрипкий сміх. Кам'яною бруківкою бігли тонкі струмочки після нічного дощу, віддзеркалюючи сіре ранкове небо.

Корван ніколи не був гарним містом.

Але був живим.

Надто живим.

Місто розкинулося на дельті ріки, і вода тут була всюди. Між кварталами тягнулися вузькі канали з темною каламутною водою, під кам'яними мостами повільно пропливали човни з крамом, а старі дерев'яні будинки подекуди нависали просто над водою.

Під час припливів нижні вулиці затоплювало ледь не по кісточки, і мешканці давно звикли до вогкості, плісняви та річкового духу.

Заможні райони здіймалися ближче до центру, вище над водою, де бруківка була чистішою, а у вікнах сяяли дорогі ліхтарі. Та околиці Корвана належали вантажникам, морякам, злодіям і тим, хто надто довго намагався вижити.

Тут завжди було гучно.

Навіть уночі.

Корван не засинав — лише змінював обличчя.

Габріель крокував головною вулицею до торжища, несучи на плечі важку сумку зі шкіряними виробами. Ремені, піхви, рукавиці, дорожні кріплення — усе, що вдалося зробити за останні тижні.

Він рухався впевнено, звично оминаючи натовп. Люди тут рідко дивилися одне одному в очі. Кожен кудись поспішав, кожен по-своєму боровся за місце під небом.

Високий, кремезний, із темним волоссям і руками чоловіка, звиклого до тяжкої праці, він виглядав старшим за свої роки. На пальцях — старі порізи, на долонях — сліди від інструментів і шліфувального каменю.

Останні місяці він майже жив у майстерні.

Робота.

Сон.

Знову робота.

Іноді йому здавалося, що шкіра на долонях уже ніколи не стане нормальною.

Та зупинятися він не збирався.

У Корвані тяжка праця рідко робила людину багатою.

Зате дозволяла вибратися з багна.

Він уже збирався звернути до мосту, коли попереду раптом промайнула чиясь постать.

— Та стій же ти, портовий щуре! — пролунало позаду.

Хлопець у темній сорочці озирнувся просто на бігу, глянув назад і тієї ж миті врізався у віз із капустою.

Головки розлетілися по бруківці.

— МОЯ КАПУСТА! — заволав торговець.

Хлопець гепнувся на землю, але майже одразу підскочив на ноги.

Габріель завмер, примружився, а потім мимоволі всміхнувся.

— Айзек?..

Той різко повернув голову.

Айзек виглядав помітно худішим, ніж кілька років тому.

Світле волосся було розпатлане ще дужче, ніж зазвичай, а в блакитних очах і досі жила та сама небезпечна суміш нахабства, цікавості й вічного бажання вскочити в халепу.

Худорлявий, спритний, із рухами людини, що звикла покладатися не на силу, а на швидкість і вправність, Айзек виглядав так, ніби міг розчинитися в натовпі раніше, ніж хтось устигне схопити його за рукав.

І, судячи зі стражників позаду, саме цим він регулярно й займався.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Наче намагалися зрозуміти, наскільки сильно змінилися за минулі роки.

— О ні... — простогнав Айзек. — Тільки не ти.

— Я теж радий тебе бачити.

Айзек швидко підняв качан капусти й тицьнув його назад торговцеві.

— Перепрошую, вельмишановний, ваше військо врятоване.

— Та я тобі зараз...

— Потім! — перебив Айзек.

З провулка вже вибігали двоє стражників.

— Он він!

Айзек шумно видихнув.

— Ну... бачу, ти й далі працюєш за фахом.

— А ти й далі робиш сумки для людей, яким є що в них класти.

Габріель пирхнув.

— Увечері в «П'яному Кабані»?

Айзек уже почав задкувати.

— Якщо мене не повісять раніше.

— Айзеку!

— Та прийду я!

Він різко зірвався з місця.

Стражники кинулися навздогін.

Айзек мчав вулицями Корвана так, ніби знав їх краще за власний дім.

Хоча, можливо, так воно і було.

Він перестрибнув через ящики з рибою, прослизнув між двома кіньми, зачепив плечем рибалку й звернув до довгого кам'яного мосту через ріку.

Позаду лунали важкі кроки варти.

— Стояти!

— Та коли ж ви втомитеся...

Айзек усміхнувся на бігу.

Адреналін приємно шумів у голові.

У такі миті він почувався живим.

Без планів.

Без думок про майбутнє.

Лише рух уперед.

Він вискочив на міст разом із потоком людей, а за мить зник.

Стражники вибігли слідом і зупинилися.

Перед ними був лише щільний натовп.

— Знову вислизнув...

— Щоб йому чорти в пеклі раді були.

Вони ще кілька секунд вдивлялися в людей, після чого подалися назад.

Під мостом, тримаючись руками за мокрий кам'яний виступ, тихо сидів Айзек.

Знизу тягнуло рікою, водоростями та сирістю. Холодна вода шуміла всього за кілька метрів під ногами.

Над головою гриміло місто.

Кроки.

Голоси.

Скрип човнів у каналах.

Корван жив своїм життям і навіть не помічав, як легко людина може загубитися всередині нього.

Він чув усе.

Дочекавшись, поки кроки остаточно стихнуть, Айзек усміхнувся сам до себе.

— Не сьогодні.

А тоді підвів погляд на сіре небо.

Усмішка поволі згасла.

Іноді йому здавалося, що все його життя виглядає саме так.

Тікати.

Жартувати.

Зникати раніше, ніж хтось устигне поставити зайві запитання.

І ніколи не думати, що буде далі.

До вечора «П'яний Кабан» уже гудів.