Розділ I — Останній носій

Айзеку знову снився той самий сон.

Голос матері кликав його з темряви.

— Айзеку... Айзеку... йди сюди...

У цьому сні він був дитиною.

Малим, розгубленим, ніби світ навколо нього ще не встиг набути справжніх обрисів.

Він спускався сходами старого будинку. Дерев'яні східці рипіли під ногами, а голос лунав дедалі ближче.

— Айзеку...

Внизу нікого не було.

Лише двері до підвалу.

Старі, важкі, наче й не належали цьому дому. Дерево на них майже почорніло від часу, розсохлося, а по краях тягнулися дивні тріщини, схожі на тонкі прожилки.

З-за дверей знову долинув голос матері.

Той самий.

Спокійний.

Наполегливий.

Він простягнув руку до клямки.

Двері почали відчинятися повільно, немов із неохотою, ніби сам простір не бажав їх відпускати.

Щілина ставала дедалі ширшою.

Зсередини пробивалося світло.

Тепле.

Але чомусь від нього ставало моторошно.

І в ту мить, коли він мав побачити, що ховається за дверима, — прокинувся.

Айзек різко розплющив очі.

Кілька секунд він просто дивився в стелю хатини, намагаючись збагнути, де перебуває.

Дощ тихо вистукував по даху, а в повітрі стояв запах сирого дерева, мокрої тканини та попелу зі старого вогнища.

Надворі вітер ліниво колихав високу траву.

Крізь щілини між дошками пробивалося тьмяне сіре світло раннього світанку.

Він поволі підвівся.

Хатина була маленькою й майже порожньою: два старі стільці, грубий стіл, кинуті біля стіни промоклі речі.

На підлозі досі виднілися сліди піску, який вони принесли після кораблетрощі.

У кутку стояло іржаве відро з дощовою водою.

Біля стіни лежав згаслий ліхтар.

Колись тут хтось жив...

Та вже багато років тому покинув це місце.

Біля входу стояв Габріель.

Високий, дужий, із темним волоссям і втомленим поглядом людини, яка звикла більше працювати, ніж говорити.

На його руках іще залишалися свіжі подряпини після буревію.

Він дивився вдалину.

Туди, де за полями виднівся маєток.

Зруйнований.

Величезний.

І дивні камені, що зависли над землею.

Навіть звідси він виглядав неправильно.

Надто великим для звичайного маєтку.

Величезні зовнішні мури здіймалися над полями сірими громадами каменю.

Частина веж давно обвалилася, а на окремих ділянках стін чорніли тріщини завтовшки з людський зріст.

Між камінням звивалися темні ліани, ніби сам час поволі душив це місце.

Над маєтком неквапно дрейфували уламки землі.

Деякі були завбільшки з віз.

Інші — з невелику хату.

Брили скель повільно оберталися в повітрі, інколи зіштовхуючись одна з одною з глухим кам'яним тріском.

Між ними ледь помітно пробігали тонкі спалахи світла.

Наче сама дійсність довкола маєтку була понівечена.

Айзек провів долонею по обличчю й скривився.

— Скільки я проспав?

— Достатньо, щоб я почав думати, що витягати тебе з моря було поганою затією.

Айзек усміхнувся.

— А я вже вирішив, що ти нарешті почав про мене дбати.

Габріель відповів не одразу.

— Нам пощастило, що ми взагалі вибралися живими.

Айзек підвівся на ноги й підійшов ближче.

Кілька секунд обоє мовчали.

Потім Айзек тихо присвиснув.

— Гаразд... оце вже справді схоже на місце, де люди ухвалюють дуже погані рішення.

Габріель насупився.

— Пам'ятаєш, що розповідали в шинку?

— Про кораблі, примар і п'яного моряка?

— Він говорив про левітуюче каміння.

Айзек ще раз глянув удалину.

Усмішка на мить зникла.

— Так... говорив.

Вітер посилився.

Висока трава хвилями котилася аж до самого обрію, а над полями повільно пливли рештки дощових хмар. Десь удалині прокотився глухий перекіт грому.

Маєток ніби спостерігав за ними.

Навіть із такої відстані.

Дощ поступово вщухав.

Вони вийшли з хатини й рушили до руїн.

Дорога зайняла більше часу, ніж здавалося здалеку.

Земля під ногами була мокрою після дощу, чоботи грузли у вогкій траві та розм'яклому ґрунті. Подекуди їм доводилося обходити довгі розколини в землі, ніби колись тут припав удар велетенської сили.

Що ближче вони підходили, то дивнішою ставала місцевість.

Деякі камені висіли просто над дорогою.

Невеликі шматки землі повільно оберталися в повітрі, осипаючи вниз пил і дрібне каміння. Одного разу Айзек обережно підкинув угору невеликий уламок — той завис у повітрі поруч із ширяючою брилою.

— Ну ні, — одразу сказав він. — Це вже суперечить усім законам світу.

— Ти зараз серйозно намагаєшся знайти тут закони? — запитав Габріель.

— Авжеж. У кожного кошмару мають бути свої правила. Інакше це нечесно.

Габріель лише похитав головою.

Деякий час вони йшли мовчки.

Айзек час від часу ловив себе на дивному відчутті — ніби повітря навколо ставало густішим. Як перед грозою, тільки значно сильніше. Тиск поволі наростав десь усередині голови.

А ще йому весь час здавалося, що за ними хтось спостерігає.

Не з полів.

Із самого маєтку.

Коли вони підійшли досить близько, справжні розміри руїн стали очевидними.

Це місце не було звичайним будинком.

Швидше прадавнім укріпленим комплексом або навчальною фортецею.

Високий зовнішній мур широким кільцем оточував усю територію. Камінь почорнів від часу, багато ділянок вкривав мох і довгі сухі ліани. Деякі вежі завалилися всередину, а одна взагалі розкололася майже навпіл.

Та навіть зруйнованим це місце випромінювало силу.

Наче колись тут жили люди, здатні зупинити ціле військо.

Маєток оточував високий кам'яний мур.

Брама була зачинена.

У центрі виднілося заглиблення ідеальної кубічної форми.