Розділ 1

Ранкове сонце ліниво підіймалося над Сабаровськими скелями, розганяючи залишки нічного туману, що важкою білою ковдрою лежав над Південним Бугом. Після недавнього перезапуску Подільського щита повітря здавалося неймовірно чистим, аж до дзвону в вухах, але в цій кришталевій тиші ховалося щось тривожне. Вітер, який прилітав із боку Північної Січі, більше не ніс ядучого диму корпоративних снарядів, проте він приносив дивний, ледь вловимий запах озону, який зазвичай з'являється перед грозою.

На самому краю крутосхилу, де гранітна брила обривалася прямо в бурхливу річкову воду, стояв Максим. Йому ледь виповнилося двадцять два, але в його поставі та зосередженому погляді сірих очей відчувалася важка, не за віком доросла сила. Хлопець належав до таємного ордену подільських характерників — воїнів-охоронців, які вміли зчитувати пам'ять самої землі. На ньому був потертий шкіряний плащ, під яким виднілися сучасні армійські штани та високі берці, а з-під закочених рукавів сорочки на міцних руках проступали люмінесцентні татуювання-руни. Зараз ці руни блідо пульсували електрично-блакитним світлом, реагуючи на приховані вібрації підземелля.

Максим повільно опустився на одне коліно й приклав долоню до мокрого від роси граніту. Він заплющив очі, пробиваючись свідомістю крізь пласти каменю, намагаючись почути підводний пульс Сабаровських гротів.

— Земля стогне, Максе, — почувся ззаду тихий, мелодійний голос, схожий на шурхіт очерету.

Хлопець не здригнувся — він заздалегідь відчув наближення Стеші. Дівчина була мавкою-відступницею. На відміну від своїх лісових сестер, які ніколи не залишали затишних хащ Січі й прикрашали волосся первоцвітами, Стеша обрала шлях одиначки. Її довгі коси кольору темних річкових водоростей були зібрані в тугу косу, у яку були вплетені гнучкі металеві дроти — залишки випаленої техніки «Егіди». Вона носила практичний мисливський одяг захисного кольору, а за її спиною висів короткий лук із плетива титанового сплаву та світляних ліан.

— Не просто стогне, — Максим розплющив очі й прибрав руку від каменя. Його руни на зап'ястях різко спалахнули й згасли. — Граніт запечатав у собі крик. Головний вузол щита під водою працює стабільно, Мія виконала свою роботу ідеально... Але глибоко на дні, у нижньому розломі, сталося щось жахливе. Вода змінила свій смак. Вона пахне залізом і згорілим кристалом.

Стеша підійшла ближче, її босі ноги не залишали слідів на траві. Вона зазирнула вниз, де річкові хвилі з шумом розбивалися об підніжжя скелі. Її зіниці на мить розширилися, ставши повністю зеленими, як у хижого звіра.
— Я відчуваю це, — її голос здригнувся від раптового болю. — Охоронця нижнього розлому… прадавнього духа вод більше немає. Його нитка життя просто обірвалася. Духи не вмирають від старості чи хвороб, Максе. Його знищили.

— Люди, — коротко виплюнув характерник, міцно стискаючи кулаки. — Електроніка корпорації вигоріла, їхні заводи стоять, але їхня жадібність жива. Вони знайшли спосіб пролізти крізь бар'єр без металу й датчиків. Вони прислали вбивцю.

Дівчина-мавка різко розвернулася в бік затопленого входу до печер, де вода утворювала небезпечний вир.
— Якщо ми не знайдемо його людський слід зараз, вода розмиє останні докази. Нам потрібно спускатися на самісіньке дно, характернику. Туди, де попіл первоцвіту Січі змішався з річковим мулом.

Максим підвівся у повний зріст, поправив плащ і кивнув. Його руни на руках знову налилися яскравим блакитним світлом, готуючись підкорити собі темряву підводних лабіринтів. Нове розслідування у Подільському щиті тільки починалося, і цей кривавий слід у глибині Бугу вже чекав на свою відплату.

Спуск до затопленого виру під Сабаровською скелею вимагав максимальної концентрації. Вода вирувала, з піною вдаряючись об гострі гранітні виступи, і здавалося, сама річка намагалася застерегти героїв від того, що ховалося на її дні.

Максим підійшов до самої крайки води, де гранітна плита йшла глибоко під кутом. Хлопець глибоко вдихнув, заплющив очі й зосередився на внутрішньому джерелі сили. Його характерницькі руни на руках спалахнули з такою силою, що блакитне світло пробилося навіть крізь цупку шкіру плаща. Він повільно повів долонями над водою, шепочучи прадавнє закляття розчинення. За мить навколо нього та Стеші повітря немов згустилося, утворюючи тонку, ледь помітну захисну оболонку — характерницький «міхур», який дозволяв дихати під водою та захищав від нищівного тиску річкової глибини.

— Готова? — запитав Максим, подивившись на мавку.

Стеша лише мовчки кивнула, міцніше перехопивши свій титановий лук. Вода була її рідною стихією, хоча підводні гроти завжди лякали навіть лісових духів своєю непередбачуваністю.

Вони разом ступили у вир. Вода зімкнулася над їхніми головами з глухим, важким гуркотом.

Занурення в темряву Сабаровських печер підняло з дна пласти холодного мулу. Завдяки блакитному свіченню Максимових рун, попереду на кілька метрів відкривався похмурий, але величний краєвид. Гранітні стіни підводного тунелю були покручені, поцятковані глибокими тріщинами, з яких виривалися дрібні бульбашки газу. Тут панувала вічна ніч, але для ока мавки ця темрява не була перешкодою.

Стеша раптом різко виставила руку вперед, зупиняючи Максима. Вона вказала пальцем на дно печери, де між двома масивними уламками скелі застрягло щось чужорідне.

Вони підпливли ближче. На річковому мулі лежав невеликий, прямокутний предмет із надміцного матового пластику — відірваний елемент кріплення професійного людського акваланга. На ньому не було жодних серійних номерів чи логотипів, але характерний вуглецевий слід чітко вказував на лабораторії корпорації «Егіда». Убивця діяв акуратно, але підводна течія Бугу зіграла проти нього, відірвавши цю деталь під час швидкого відходу.

Максим обережно торкнувся знахідки пальцями, активуючи свою характерницьку пам'ять. Його руни миттєво зреагували, і в голові хлопця спалахнув короткий, примарний образ: силует людини у чорному гідрокостюмі, яка гарячково перевіряє тиск у балонах, і холодний, пронизливий погляд людських очей крізь скло маски. А поруч із цим силуетом у воді танув слабкий, фіолетовий шлейф від спаленого чорного кристала.