Попіл

Травинка прокинулась рано.

Над верхівками ялиць якраз заливався рум’янцем світанок.

Вона розплющила свої зелені очі, які за кольором нагадували молоду весняну траву, та неголосно позіхнула, втягуючи у себе запах ранкової  осінньої прохолоди і диму.

Мавка поморщилась принюхуючись. Дійсно, з-за самісінького краю лісу долинав запах чогось смаленого.

- Так тхнуть неприємності, - часто говорила її сестра-русалка. І зараз дівчина не могла не погодитись із цими словами.

Травинка неохоче підвелась, згрібаючи невелику купу опалого листя, та знову зробила глибокий подих нахмурившись. І справді! Тхнуло смаленим.

Дівчина втомлено глянула на листя і зітхнула. Їй так хотілось спати!

Вона все-таки зручно вмостилась і заплющила очі, пірнувши у м’яку постіль із головою. Її зелене волосся змішалось із зеленню дерев, годі було розібрати де починається ліс, а де сама Мавка. Однак сон не йшов до неї, та лиш марно намагалась заснути. Нав’язливий запах тривожив її.     

Мавка незадоволено примружила свої великі смарагдові очі, почухала кирпатий ніс і голосно чхнула. Звук луною пройшовся по лісу, лякаючи ворон.

- А би тебе Ох вхопив! Не дадуть виспатись! – сердито пробурмотіла вона,  знову підводячись зі свого ліжка. Її очі знову широко розкрились, щойно вона побачила велетенський клубок диму, який насувався на неї.

- Ти ба! – сказала дівчина незадоволено спостерігаючи як ця темна хмарина торкає її за білу сорочку.

Цікавість у Мавці все-таки перемогла. Вона безшумно пішла у той бік звідки долинав запах диму.

Осіння роса приємно холодила босі ноги. Раніше дівчина опустилась би  на траву і зібрала би кожну її краплинку, щоб потім зробити із неї собі намисто, яке буде виблискувати на сонці, однак зараз Травинку мучила  цікавість, куди приведе цей темний клубок.

Зелені ялиці застигли у задумі. Дівчина з радістю постояла би біля них і послухала як з ними шепочеться Вітер. Вона любила підслуховувати їхні розмови. Вітер часто говорив із нею про все на світі, однак сьогодні він чомусь мовчав. Мовчали і ялиці.

Мавка відчула себе самотньою. На душі досі було тривожно.

Йшла повільно. Іноді кроки збивались і тоді вона тихо наспівувала. Її пісня була нечутна людському слуху.  Можливо люди легко могли б сплутати пісню Мавки із жебонінням струмка або із коливанням трави на вітрі.

- Ти ба! – хмикнула дівчина.  Знову той Вітер!

Ліс мовчав і Травинка ніяк не могла зрозуміти цю несподівану тишу.

Вона добре пам’ятала, коли настає світанок – дерева поволі починають прокидатись. Вони потріскують своїми могутніми гілками, перешіптуються між собою, а потім довго і гучно співають, направивши свої зелені листки уверх аби бути ближчими до сонця. З настанням вечора вони впадають у сон, де їм сняться сни про денне світло і тепло. Сьогодні ж, дерева стояли задумані, мовчазні, і жодна ялиця навіть і не подумувала завести із нею розмову про сонце.  

Вона зупинилась прислухаючись. Так і було. Мовчання.

Звідкілясь долинуло потріскування і величезний клубок темного диму підкрався до неї наче хижий звір. А потім дівчина знову голосно чхнула від запаху смаленого і кинулась у той бік.

Мох під ногами швидко закінчився, як і закінчилась трава. Босі ноги напнулись на тверду темну землю і Травинці відразу ж стало неприємно. Вона знову поморщилась.

Мавка вийшла із лісу і тепер здивовано оглядала знайому місцевість, яка тепер їй видалась якоюсь неправильною. Вона з цікавістю оглянулась довкола ніяк не відаючи, що такого неправильного тут може бути. І тут її погляд наткнувся на величезне зрубане дерево, у котрому із жалем впізнала старого крислатого дуба. Він був іще зелений. Листочки хворобливо скрутились, а жолуді довкола дрібно обсипались встелюючи собою дорогу.

Неподалік горіло велетенське вогнище, у якому жалібно скреготіло тонке гілля. Рум’яний світанок здавався майже непомітним через величезний стовп диму, який здіймався вгору.

Дрібне крильце попелу наче метелик випурхнуло із багаття і підлетіло прямісінько у білосніжні руки Мавки. Метелик жалібно затріпотів своїми вогняними крильцями і відразу ж загас у її руках. Травинка нахмурилась.

Позаду неї почулося тонке схлипування.

Дівчина озирнулась.

Там, на пеньку від зрубаного дуба, сидів Перелесник. Його темне волосся було скуйовдженим, а під чорними як ніч очима застигли прозорі доріжки від сліз. Плечі хлопця тремтіли і Мавка зрозуміла, як тому боляче. Колись цей дуб, був улюбленим місцем для нього, а тепер же, вона сумно кинула погляд на зрубане дерево, тепер дуб зрізали.  

- Що сталось? – запитала вона, присідаючи поблизу на зеленкувату осінню траву і допитливо дивлячись смарагдовими очима на нього. Той похитав головою у розпачі і пробурмотів крізь сльози:

- Люди.

Мавка зітхнула. Їй стало жаль Перелесника.

Врешті, коли здавалось Перелесник виплакав усі свої сльози, та сонце почало не по-осінньому припікати, вона рішуче піднялась із трави і підійшла до дуба. Мавка ніжно погладила закручені листочки, шепочучи слова жалю та схилилась над доріжкою жолудів, збираючи у руки найміцніші і найздоровіші із них.