Розділ 1

Думаєте, бути відьмою – це так добре? Магія, свобода і купа грошей від продажу своїх фірмових зіллячок за сімейними рецептами… 

Ех, я теж так думала, поки не зіштовхнулася з суворою реальністю, а точніше зі своєю злою мачухою та усякими бюрократичними заморочками нашого королівства.

Бачите, не може відьма починати свою діяльність без річної практики в сертифікованої відьми. Зазвичай це питання вирішується дуже просто – донька працює з мамою чи на крайній випадок з бабцею, і потім вони підтверджують це все документально, випускаючи своє обдароване магією чадо у світ можливостей та спокус.

В моєму випадку все пішло не за планом ще від мого народження. Мама померла під час пологів, а через кілька років не стало й бабусі. Я фактично тепер була єдиною представницею нашого древнього відьомського роду. І певно, єдиною такою невдахою.

Соромно й зізнаватись. Маю такі сили, маю усе найкраще для чаклування, маю освіту (батько ще встиг відправити мене в школу для юних відьом) і мушу підкорятись мачусі, котра після смерті батька стала моєю єдиною опікункою. Мушу, бо вона пообіцяла вкінці літа підписати мені дозвіл на практику.

От і шмигаю носом, замішуючи полуничну карамель на кухні приватної кондитерської сім’ї Роллін. Моєї сім’ї фактично, але тепер усе це належить не мені.

Та я ніколи не любила цю батькову справу і мріяла відремонтувати бабусину крамничку й продавати там зіллячка.

– Який сором, який жах, – звично обурювався родовий казан Грімвальд. – Я створював унікальні отрути, я варив зілля, що за своїми властивостями не відрізнялося від живої води, а зараз що?!

– А зараз ти готуєш найсмачнішу в королівстві полуничну карамель, – перебила його щоденні зітхання, помішуючи солодке вариво. – Самій то все не до душі, Гріме, але в нас велика мета і нам лишилося до неї кілька місяців, тому дивись, щоб нічого не підгоріло, бо матінка Аннета розсердиться, а нам не можна її дратувати.

Казан ще продовжував тихенько бубоніти, хоч своє діло він добре робив і часто рятував мене, бо кулінарію цю я не люблю ще більше, ніж Грімвальд, і якби не казан, половина солодких шедеврів так би й не побачила цей світ.

– Так, ти поки доварюй, а я піду гляну чи все там добре з кексами, – наказала казану й побігла до підсобного приміщення, де стояла велика духовка і пеклися мої смаколики.

А там були ще одні двері, що вели до торгової зали. Я, звісно, не з тих, хто підслуховує чужі розмови, та коли почула противні голоси мачухи і її донечки, не втрималася й підійшла ближче до дверей.

– Мені треба нова сукня, мамо! – вже з самісінького ранку канючила розбещена Марі. – Принц повернувся додому. Я хочу мати неперевершений вигляд, коли ми з ним випадково зіштовхнемося.

– Ой, чи випадково? – задоволено хмикнула Аннета, всяко підтримуючи хитрі витівки своєї доньки.

– Для нього випадково, – дзвінко засміялася Марі.

– Добре, – погодилася на вмовляння улюбленої донечки мачуха. – Купимо тобі нову сукню. Сьогодні Ліана готує на продаж популярні в цьому сезоні кекси з полуничною карамеллю. Думаю, за день буде гарний виторг і завтра ти зможеш відправитись до кравчині.

– Думаєш, в неї вони вийдуть? Королівські кондитери профі у цій справі, – сумнівалася Марі. 

І тут я вже вирішила дійсно до кексів повернутися, але мене немов щось змусило дослухати їхню розмову.

– З відьомським казаном в неї вийде ще краще, ніж у королівських кондитерів, – впевнено сказала Аннета.

– Охо-ох, – зітхнула Марі. – А що ж ми робитимемо, коли вона поїде на практику? Де тоді шукати нову кухарку?

– Хто тобі сказав, що я її відпущу? – ошелешила мене Аннета.

А я, наївна, так вірила її обіцянкам. 

– То ж ти сама їй пообіцяла, – прям мої слова повторила Марі.

– То й що? Чекай собачко, здохне конячка, матимеш м'ясо, ахахаха! Я зроблю так, що вона нам ще буде винна…

Далі я вже не слухала. Глянула до кексів, машинально зменшила температуру й повернулася на кухню.

Злість потребувала виходу, але ж куди її вимістити? І головне, коли? Через годину вже відкриття кондитерської, а в мене ще кекси допікаються і не всі порційні тортики прикрашені фруктами.

Схопилася за ножа та й почала нарізати полуницю.

– Щось ти якась дивна повернулася, – відразу ж примітив Грімвальд.

– Краще не питай, – прошипіла до нього крізь зуби.

Казан був древнім, тож відразу вловив злючий настрій відьми й притих.

Мій чорний кіт Жан, що до цього спокійно собі спав на підвіконні, зацікавлено підняв мордочку й уважно тепер придивлявся до мене. 

Він хоч і без магічної іскри, але дуже розумний котик. Рік тому я знайшла його на вулиці й обдурила мачуху, буцімто Жан став моїм фамільяром. Та, як не дивно, повірила й тепер маю собі звичайну, але напрочуд тямовиту тваринку.

От і зараз. Він вхопився й побіг, певно, шукати моїх справжніх фамільярів, котрі ніколи не трималися своєї відьми…

Провела кота поглядом та знов продовжила знущатися з фруктової нарізки, обдумуючи різні інші варіанти свого порятунку і проклинаючи свою лиху доленьку.