15

(Дамір)

Під’їхавши до батьківського будинку, я заглушив двигун і на кілька секунд затримав руки на кермі. Мала відбутися непроста й украй неприємна розмова.

Батько завжди прораховував мої кроки на два ходи вперед і мав звичку влазити в усе, що стосувалося моїх фінансів та особистого життя.

Переступаючи поріг розкішного маєтку, я перехопив у просторому коридорі служницю:

— Батько вдома?

— Так, Даміре Олександровичу, у себе в кабінеті нагорі, — увічливо відповіла вона, схиливши голову.

Отримавши ствердну відповідь, я мовчки піднявся масивними мармуровими сходами на другий поверх і рішуче постукав у двері. Почувши коротке «зайди», я штовхнув двері.

Батько відірвався від робочих паперів, підвівся з-за столу й зустрів мене з щирою посмішкою. Він міцно обійняв мене, поплескав по плечу, після чого вказав на крісло навпроти:

— Здорово, сину. Якими долями? Ти останнім часом весь у роботі, рідко заїжджаєш. Як справи на об'єктах?

— Все під контролем, — спокійно відповів я, сідаючи в шкіряне крісло й кладучи руки на підлокітники. — Всі проєкти рухаються за графіком. Але я заїхав не щодо бізнесу. Є одне важливе особисте питання, яке треба обговорити.

Батько зацікавлено примружився, спираючись стегном об край свого масивного столу й складаючи руки на грудях:

— Отак навіть? Особисте? I що ж це за питання, яке змусило тебе відкласти справи й приїхати серед дня?

Я витримав коротку паузу, уважно подивився йому в очі й рівним, беззаперечним тоном сказав:

— Я вирішив одружитися. Я знайшов собі наречену.

Батько буквально завмер. Посмішка миттєво зникла з його обличчя, а руки повільно опустилися вздовж тіла. Його брови злетіли вгору, обличчя витягнулося від подиву, а з губ вихопився вражений вигук:

— Що?! Ти жартуєш зараз?! Яке ще одруження, Даміре?! Яка наречена?! — він зробив крок до мене, не вірячи власним вухам, і розвів руками: — Ти що, серйозно?! Чому так швидко й раптово?! Ти що, приховував від мене серйозні стосунки?! Звідки вона взагалі взялася, я не розумію?!

Він пильно, важко вдивлявся в моє обличчя, намагаючись прочитати хоч найменшу підказку. І раптом у його очах промайнула здогадка. Вираз його обличчя миттєво змінився з здивованого на важкий, злий і крайньо розчарований. Він знову склав руки на грудях і підійшов майже впритул до мого крісла.

— Це через дідусевий фонд, так? — у його голосі прорізався метал. — Ти що, знайшов собі якусь жебрачку, яка погодилася на фіктивний шлюб, аби ти отримав трастовий фонд?! Що ти їй пообіцяв? Золоті гори?! Послухай мене уважно, Даміре: хай би який контракт ти з нею не уклав, у будь-якому суді його можуть оскаржити! Вона зможе відсудити в тебе половину майна! Чим ти взагалі думав, коли вирішив лізти в таку авантюру?!

Усередині в мене закипіла хвиля люті. Мені аж подих перехопило від того, як легко він знецінив моє рішення й назвав Леону «жебрачкою». Я міцно стиснув зуби, відчуваючи, як жовна ходять під шкірою, а кулаки стискаються самі собою. Оцінювати мої рішення й повчати мене — це була його улюблена звичка з самого мого дитинства.

— Яка тобі різниця?! — різко кинув я, зводячись із крісла й випростовуючись на повний зріст.

Проте тверезий, холодний розум миттєво привів мене до тями. Зізнаватися зараз у тому, що шлюб дійсно фіктивний і що все це — розрахована схема, означало провалити всю операцію. Батько одразу знайде важелі впливу, зробить усе, щоб заблокувати рахунки або розкрити цю схему перед юристами трасту.

Я зробив глибокий вдих, приборкуючи гнів, змусив своє обличчя набути спокійного виразу й холодним, упевненим тоном відчеканив:

— Це взагалі тебе не стосується. Я вже дорослий чоловік і сам здатен ухвалювати рішення щодо свого життя. Леона — добра, мила й розумна дівчина. У нас абсолютно справжні, щирі стосунки. Чи ти просто не радий, що я нарешті отримаю фонд у свої руки й стану повністю незалежним від тебе?

Батько спохмурнів ще більше. Він важко сперся руками про край свого робочого столу, пропалюючи мене суворим поглядом:

— Справа взагалі не у фонді, Даміре. Я просто не хочу, щоб ти наламав дров із першою ліпшою дівчиною з вулиці, а потім розплачувався за свої дурні, імпульсивні помилки!

— Це не твоя справа, — відрізав я, підборіддям указавши вперед. — А з Леоною в нас кохання. Прийми це як факт і не лізь туди, куди тебе не просять.

Батько зверхньо всміхнувся, похитавши головою, і скептично зацокав язиком. У мої раптові казки про велике й чисте кохання він, звісно ж, не повірив жодному слову — надто добре він мене знав.

— Добре, — згодом мовив він, випроставшись і впившись у мене проникливим поглядом, у якому читався явний виклик. — Якщо у вас усе так серйозно, щиро й красивo... приведи її в п'ятницю до нас на родинну вечерю. Познайом нас із нею. Подивимося, що це за дівчина й яке між вами «кохання».