13

(Леона)

Поки ми їхали до кафе, у мене в голові був справжній вихор із почуттів. З одного боку, мені було дико, просто неймовірно ніяково від усього, що відбулося. Дамір витратив на мене якісь просто божевільні гроші! Коли я бачила ті цінники в бутиках, у мене подих перехоплювало. А білизна? Я думала, що згорю від сорому прямо там, на місці, коли він так спокійно й упевнено називав мій розмір і відтінки. А цей новенький, дорогий смартфон у моїх тремтячих руках… Я тримала його як щось кришталеве, досі не вірячи, що він тепер мій.

Але десь глибоко всередині, попри все це ніяковіння, я тихо й потайки насолоджувалася. Це було таке давно забуте відчуття радості від шопінгу й догляду за собою. Оля зі своєю дочкою Іркою стабільно, щотижня ходили по салонах краси, манікюрах і соляріях.

Мене вони, звісно ж, ніколи з собою не брали. Для мене завжди знаходилася купа відмазок або чергова купа хатньої роботи, яку «хтось же має зробити». І от зараз, торкаючись свого м'якого, гладенького волосся та розглядаючи акуратний манікюр, я вперше за довгий час почувалася просто красивою дівчиною, про яку хтось подбав.

Щоправда, лишався ще страх. Я з жахом уявляла, що буде, коли мачуха побачить усі ці пакети з брендовими речами та мій новий вигляд. Вона ж просто вибухне від заздрощів і люті.

З цих думок мене вирвало те, що авто Даміра зупинилося біля затишного кафе в центрі міста. Вона заглушив двигун, і лише в цей момент до мене дішло: ми приїхали сюди не просто випити кави. Зараз вирішується моя доля. Ми будемо підписувати той самий контракт, який на цілих пів року зробить мене офіційною дружиною цього суворого, владного чоловіка. Серце миттєво закалатало десь у горлі.

Ми зайшли всередину й попрямували до далекого, затишного столика. На нас уже чекав чоловік у костюмі з солідною шкіряною текою.

— Доброго дня, Даміре Олександровичу, — нотаріус підвівся й потиснув йому руку, а потім приязно посміхнувся мені: — Доброго дня, Леоно. Мене звати Ігор Петрович. Сідайте, будь ласка.

Я скромно сіла на диванчик поруч із Даміром. Нотаріус дістав із теки кілька примірників роздрукованого документа й розклав їх перед нами.

— Леоно, — м'яко звернувся до мене Ігор Петрович, дістаючи ручку. — Дамір Олександрович поставив чітку вимогу: контракт має бути абсолютно прозорим і насамперед захищати ваші права та безпеку. Я хочу, щоб ви особисто переконалися в кожному пункті перед тим, як поставити підпис.

Він посунув аркуш ближче до мене й почав показувати пальцем на конкретні розділи:

— Ось дивіться, пункт 3.1: Шлюб є фіктивним і укладається строком на шість місяців із моменту реєстрації. Пункт 3.4 — дуже важливий для вас: сторона Б, тобто ви, зберігає повну особисту недоторканність і фінансову незалежність. Ніяких подружніх обов'язків шлюб від вас не вимагає. Дамір Олександрович повністю бере на себе ваше матеріальне забезпечення на цей період, а також виплату обумовленої суми після закінчення терміну дії угоди.

— А... якщо щось піде не так? — тихо запитала я, переводячи погляд із документа на нотаріуса.

— Якщо будь-яка зі сторін порушить умови, угода розривається, але ваші фінансові гарантії та юридичний захист зафіксовані в пункті 5.2. Ви повністю застраховані від будь-яких претензій чи позовів. Усе абсолютно легально й безпечно для вас.

Я уважно вчиталася в рядки. Усе дійсно було прописано максимально чітко й чесно.

Ігор Петрович подав мені ручку. Я занесла її над аркушем паперу. Рука на секунду завмерла, серце пропустило удар. Це був вирішальний крок. Але згадавши про Марка, про батька й про те пекло, у якому я жила з мачухою, я видихнула й рішуче поставила свій підпис.

Дамір швидко й упевнено розписався слідом за мною.

— Вітаю, документи оформлені належним чином, — мовив нотаріус, збираючи папери назад у теку.

Коли Ігор Петрович попрощався й пішов, я повернулася до Даміра:

— А коли... коли ми маємо розписатися в РАЦСі?

— Мені треба владнати деякі офіційні справи й підготувати документи, — спокійно відповів Дамір, оглядаючи мене. — Я обов'язково попереджу тебе завчасно й особисто заберу з дому.

Я глянула на годинник у своєму новому телефоні й здивовано кліпнула: була вже п'ята година вечора. Субота, п'ята вечора... У мене миттєво сяйнула думка: мачуха з Іркою в такий час майже напевно десь розважаються, ходять по магазинах чи сидять у кафе. Вихідний день! Це ж ідеальний момент, щоб непомітно прослизнути додому.

Дамір відвіз мене назад. Коли його машина зупинилася біля мого під’їзду, я якийсь час сиділа мовчки, стискаючи ручки пакетів у руках. А потім повернулася до нього й тихо, щиро промовила:

— Дякую тобі... За все.

Дамір поворухнувся на сидінні й безбентежно подивився на мене:

— Ти не маєш мені дякувати, Леоно. Ти будеш моєю дружиною. Твій вигляд — це мій статус. Я не можу дозволити, щоб сторонні люди чи мої знайомі поширювали плітки про те, чому моя дружина ходить в обносках.

— Все одно... дякую, — наполягла я на своєму й м'яко посміхнулася.

— Допомогти донести покупки до квартири? — запитав він, кинувши погляд на заповнене пакетами заднє сидіння.

— Ні-ні! Дякую, я сама! — швидко відмовилася я, уявивши, що буде, якщо нас усе ж побачить хтось із сусідів. — Я впораюся.

Я поспіхом попрощалася, забрала всі коробки й пакети та вийшла з машини. Швидко піднялася на свій поверх, дістала ключі й обережно, як мишка, відчинила двері.

У квартирі панувала тиша. Як я й здогадувалася, мачухи із сестрою не було вдома!

Зітхнувши з величезним полегшенням, я миттю прошмигнула у свою кімнату, щільно зачинила двері й забігала по приміщенню. Перебираючи пакети з розкішним одягом, коробки із взуттям і новий телефон, я швидко сховала все це в найдальший, найтемніший куток своєї шафи, прикривши старим одягом. Серце досі калатало, але на душі вперше за довгий час було спокійно.