10

(Леона)

Повертаючись додому, я заходила в квартиру тихо, наче тінь, намагаючись не шуміти й не стукати дверима. Мені жахливо не хотілося привертати увагу мачухи та Іри. Бачити їх зараз, слухати чергові принизливі уїдки чи відповідати на допити не було жодного бажання. А тим паче після дивовижної пропозиції Даміра — з моїх плутаних пояснень чи збентеженого вигляду мачуха могла б легко запідозрити брехню й витягнути з мене все до останньої краплі.

Я прослизнула до своєї кімнати, тихо зачинила двері й буквально впала на ліжко, уткнувшись обличчям у долоні.

Думки хаотично плуталися, перетворюючись на суцільний гомін.

Я щойно погодилася стати дружиною — нехай і фіктивною — абсолютно незнайомого чоловіка. Чоловіка, якого ще вчора вважала небезпечним, брутальним нахабою. Ніколи в житті я б не подумала, що здатна на подібний авантюризм і ризик. Але те жахливе, безвихідне становище, у якому я опинилася через мачуху, просто штовхнуло мене на цей крок.

«Чи правильний це вибір?» — свердлило в голові.

Ні, звісно, якби Дамір запропонував мені стати сурогатною матір'ю чи щось у цьому роді, про що часто показують у вечірніх мелодрамах, я б відмовилася без роздумів і вибігла з того кафе.

Але фіктивний шлюб на шість місяців... Якщо грамотно скласти контракт разом із незалежним нотаріусом і чітко прописати кожен пункт, то нічого страшного в цьому бути не повинно. Це просто ділова угода. Шанс отримати власну квартиру, забрати Марка й нарешті дихати на повні груди.

Раптом я озирнулася довкола й згадала про свій букет. У моїй кімнаті його, звісно ж, не виявилося. Мені подарували квіти вперше в житті, і ці білі троянди були для мене чимось дійсно особливим.

Першою думкою було промовчати, проковтнути це й просто забути, щоб не провокувати новий скандал у будинку. Скільки разів я вже так робила? Сотні.

Але раптом у голові промайнула твереза, смілива думка: можливо, дуже скоро я взагалі тут не житиму. Мені більше немає потреби постійно боятися цих двох жінок. Це усвідомлення змусило мене розправити плечі.

Я рішуче підійшла до кімнати зведеної сестри й штовхнула двері без стуку. Оглянувшись, одразу помітила свій подарунок — білі троянди велично стояли у кришталевій вазі прямо на робочому столі Іри.

— Дякую, що поставила у вазу, я їх заберу, — мовила я, роблячи крок до столу й простягаючи руку до стебел.

Іра навіть не повернула голови, повільно оглядаючи свій свіжий манікюр:

— Іди собі, вони вже в мене стоятимуть. Така, як ти, все одно не вміє правильно доглядати за такими квітами. Тільки згноїш їх за два дні.

— Це мої квіти! — у моєму голосі з'явилися металеві, тверді нотки, від яких Іра навіть трохи здригнулася. — Мені їх подарували, а не тобі!

— А мені все одно, — вона нахабно всміхнулася, нарешті зводячи на мене свій зверхній, отруйний погляд. — І що ти мені зробиш? Нагадати тобі, як круто ти попала з маминою сукнею? Забула вже, скільки ти їй винна?

Я застигла на місці, відчуваючи, як усередині все холоне:

— Ти про що?

— Ну як про що? Про дизайнерську сукню, яку ти спалила праскою! — вона награно похитала головою. — Рукодупа ти наша.

— Це не я спалила! — внутрішньо все закипіло від несправедливості. — Я завжди перевіряю регулятор і ставлю мінімальну температуру. На таку ніжну тканину я б точно не виставила максимум!

І тут до мене раптово дійшло. Усі шматочки пазла миттєво склалися в єдину картину: і викручений на максимум регулятор, і раптова «помилка», і той крик мачухи...

— Стривай... То це ти мене підставила?!

Усередині закипіла така люта, сліпа злость, якої я від себе навіть не очікувала. Мені стало важко дихати, а пальці самі собою стиснулися в кулаки так, що нігті впилися в долоні.

Іра лише ще ширше усміхнулася, насолоджуючись моєю реакцією:

— Ну ти й ідіотка, Леоно. До тебе завжди так довго доходить? Не треба було відмовляти мені, коли я минулого тижня просила списати контрольну з економіки. Це тобі маленький урок на майбутнє, щоб знала, як відмовляти сестрі.

Руки неймовірно свербіли вчепитися їй у доглянуте волосся й одним ривком вибити цю нахабну, мерзенну посмішку.

Але холодний розум усе ж переміг емоції. Я розуміла: варто мені зараз підняти руку, як прибіжить мачуха, влаштує пекло, звинуватить мене в усьому на світі й просто закриє мене вдома під замком. А це позбавить мене єдиної можливості вільно виходити на вулицю, навчатися й, головне, зустрітися з Даміром для підписання контракту. Я не можу так ризикувати своїм майбутнім.

Я зробила глибокий вдих, заспокоюючи прискорене серцебиття, і, дивлячись їй прямо в очі, викарбувала кожне слово:

— Наступного разу, якщо ти вчвориш щось подібне, я тобі все волосся повидраю. Зрозуміла мене? І мені буде байдуже на мачуху.

Іра лише хмикнула, розвертаючись назад до дзеркала, хоч у її очах на секунду промайнуло сум'яття:

— Ну-ну, подивимося, на що ти здатна, мишко.