7

(Дамір)

Було цікаво на власні очі побачити жінку, яка вранці так презирливо й безплідно гавкала на мене через слухавку. І її донька виявилася точною копією своєї матері.

Те, як мачуха штучно змінила тон голосу й розплилася в солодкій усмішці при зустрічі, не ввело мене в оману ані на секунду. Акторська гра цієї жінки залишала бажати кращого.

Я одразу підмітив, як Леона миттєво опустила плечі й ніби згасла під чужим, гострим зирком. І в моїй голові знову виникло питання: як у такій заможній родині рідна донька може жити на правах прислуги? Ну, мачуха недолюблює падчерку — це банально й зрозуміло. Але куди дивиться батько? Як можна не помічати того, що коїться в тебе прямо під носом?

Побачивши, з якою неохотою дівчина передала свій букет троянд зведеній сестрі, я хмикнув і мовчки пропустив Леону поперед себе в дверний прохід.

У ліфті вона мовчала, уткнувшись поглядом у підлогу, й лише коли ми опинилися біля моєї машини, я заговорив першим:

— Мене звати Дамір, — мовив я, відчиняючи перед нею двері. — Пропоную поїхати в одне кафе, воно буквально в п’яти хвилинах звідси. Там готують дуже смачні фірмові десерти.

Вона коротким кивком погодилася й сіла в салон.

У кафе я замовив для неї кілька красивих корпусних десертів. Побачивши це, Леона одразу ж замахала руками й почала категорично відмовлятися.

— Ви що, вони ж коштують як пів мого місячного бюджету! — Леона гарячково замахала руками, опускаючи очі на вишукані десерти. — Дякую, але я не можу це прийняти.

Я посміхнувся кутиками губ і м’яко перебив її супротив:

— З'їж, будь ласка. Після того, як я негарно поводився з тобою на вечірці, це найменше, що я можу зробити в якості вибачення. Пригощайся.

Дівчина почервоніла до кінчиків вух, але все ж таки взяла десерт. Скуштувавши перший шматочок, вона замружилася від захвату. За цією скромністю й щирістю було дійсно приємно спостерігати, але в моїй голові все ще крутилися нестиковки.

Я почекав трохи й нарешті спитав те, що цікавило мене найбільше:

— Я зрозумів, що та жінка — твоя мачуха, а поруч була її донька. Але я не розумію, чому вона так до тебе ставиться. І головне — чому ти це дозволяєш?

Леона опустила очі на тістечко, стиснула серветку й після невеликої паузи заговорила:

— Мама померла три роки тому. Вона залишила тата вдівцем зі мною та моїм молодшим братом Марком. Батько дуже важко переживав втрату, просто згасав на очах… А рік тому він познайомився з Олею. Після цієї довгої депресії він наче трохи ожив. Я бачила, як йому було погано, тому щиро раділа, що тато приходить до тями. Тим паче спочатку Оля ставилася до нас із Марком дуже добре й турботливо.

Вона важко зітхнула й продовжила:

— Пів року тому вони одружилися. І майже одразу татові запропонували великий проект за кордоном із дуже гарним гонораром. Порадившись із Олею, він залишив нас під її наглядом, а сам поїхав працювати. Зараз його немає в країні, а Оля показала своє справжнє обличчя.

— І він переказує їй гроші? — уточнив я.

— Так, — Леона гірко посміхнулася. — Він передає гроші мачусі, і вона мала б частину з них віддавати мені та Марку. Але, звісно, не робить цього.

— Чому ти не розкажеш усе батькові? — прямо запитав я. — Чому мовчиш?

— Я більше ніколи в житті не хочу бачити, як він страждає, — у її голосі прорізалися перші тверді, вперті нотки. — Після смерті мами йому було надто важко. Якщо для його щастя треба потерпіти й не засмучувати його цією правдою — я потерплю. З’їхати зараз я не можу: тато платить за мій університет, а тягнути одночасно роботу, оренду й навчання я не потягну. До того ж я пообіцяла мамі, що поки братові не виповниться вісімнадцять, я не покину цей дім.

Дівчина знову опустила погляд на свої зчеплені пальці:

— Але навіть через пів року, коли Марку стане вісімнадцять, я не знаю, куди мені діватися. У мене немає власного житла, а батько буде за кордоном ще цілий рік. І якщо я щось терміново не вигадаю, мені доведеться жити там і далі терпіти мачуху та її доньку.

Я мовчки слухав її, крутячи в пальцях чашку з кавою. Картинка в моїй голові склалася повністю. Дівчина з характером, але загнана в глухий кут власним сумлінням і обставинами. І раптом у моїй голові визріло рішення. Просте, прагматичне й вигідне для нас обох.

— Леоно, — перебив я її. — Виходь за мене заміж.

Вона втупила в мене шокований погляд, трохи не випустивши десерт з рук.

— Що?.. Що ви маєте на увазі? Як це?

— По-перше, досить мені викати, називай мене на «ти», — спокійно відповів я, подавшись трохи вперед. — А по-друге, я пропоную тобі фіктивний шлюб.