Розділ 12

Після такого емоційного дня сон абсолютно не хотів приходити до мене.

У голові неспинним потоком раз за разом повторювалися картинки того, що відбулося в ресторані. При цьому, мозок генерував величезну кількість альтернативних варіантів того, як можна було вчинити більш елегантно та виграшно, так що залишалося тільки шкодувати, що все сталося так як сталося.

Уже наступного дня мав відбутися черговий вигін, і мене не полишала думка, що цього разу Паша точно скаже саме мені залишити шоу…

Несподівано хтось легко потрусив мене за плече. Повертаючись, щоб дізнатися, хто ж це вирішив мене потурбувати, я аж ніяк не сподівалася перед собою Пашу.  Його присутність у нашій дівчачій кімнаті в повній темряві посеред ночі здавалася чимось настільки нереальним, що спершу я просто застигла від шоку, не здатна ні порухатися, ні промовити ні слова.

— Вибач, що так розбудив, але в мене є для тебе спеціальне побачення. Що скажеш?

— Побачення? — тупо перепитала я, не здатна зібрати думки докупи та в повній мірі усвідомити те, що відбувалося.

Буквально кілька хвилин тому усередині мене жило переконання, що Паша збирається поставити крапку в нашій історії, а тепер усе перевернулося з ніг на голову, а я опинилася в світі, де він кличе мене на незаплановане особисте побачення.

— Немає часу детально пояснювати, але якщо коротко, то мені вдалося домовитися з черговим оператором про те, щоб він дозволив нам тільки вдвох вислизнути звідси і підчистив записи з камер відеоспостереження, так що жодна жива душа не знатиме про це побачення. Нам вдасться отримати по-справжньому особистий момент, — взявся активно пояснювати чоловік, а тоді розтягнув губи в свою фірмову усмішку, якою захоплювалися тисячі жінок, дивлячись фільми за його участі: — То йдемо?

Уся ця ситуація нагадала мені сцену з «Алладіну», якого я в дитинстві дивилася десятки разів разом з іншими диснеївськими казковими історіями. Тоді я так сильно мріяла бути принцесою, і от зараз нарешті справді змогла відчути себе нею. Паша дарував мені казку, так що відмовити йому здавалося просто неможливим.

— Звісно ж, ідемо, — я ледве стримала себе від емоційного викрику, що точно б розбудив дівчат, які мирно спали поруч, навіть не здогадуючись про те, що об’єкт їх бажання зараз кличе на справжнє романтичне побачення іншу. — Даш мені кілька хвилин на те, щоб зібратися?

— Так, звісно.

Паша підвівся з ліжка, даючи мені можливість стати та поспішно чкурнути до ванни, прихопивши з собою перше-ліпше вбрання. Цим одягом виявилася проста біла сукенка з принтом у вигляді вишеньок, що виглядало доволі мило. Швидко перевдягнувшись, я зробила собі легкий макіяж і зачесала волосся, залишивши його при цьому розпущеним.

Коли моє відображення у великому круглому дзеркалі задовільнило мене на всі сто відсотків, я вийшла з ванни і ми з Пашою тихенько вишмигнули з тісного обмеженого пентхаусу до вільного світу, назустріч нових емоціям і враженням.

— Ти не проти, якщо ми просто прогуляємося? — запитав чоловік, а тоді пояснив: — Я так втомився від усієї цієї показушності та надмірної ефектності шоу, що хочу просто зробити щось, ну знаєш, нормальне та просте.

Така відвертість від Паші приємно зігріла мені серце. Я не розуміла, чому з усіх дівчат від обрав саме мене для цієї душевної зустрічі, але була тільки рада цьому.

— Я тільки за, оскільки й сама потребую відпочинку від усього цього… — я махнула руками, не здатна дібрати правильного слова, щоб описати умови, у яких опинилася. — Я ніколи не думала, що на телешоу відчувається такий сильний тиск. З екрану все здається зовсім іншим, і не розумієш, що тут усі постійно грають якісь певні ролі.

Протягом усього мого монологу Паша уважно слухав. І відчувалося, що робить він це не показово, а зі щирої цікавості до мої роздумів.

— І ти теж граєш якусь роль?

Можна було б скористатися можливістю та возвеличити себе над іншими дівчатами, почавши запевняти його у власній щирості, проте я не стала цього робити. Мене настільки втомила постійна брехня, що хотілося б хоча б на цю ніч знову стати справжньою Аріною, а не наскрізь фальшивою Анею.

— Так, я теж, — підтвердила я. — І в цьому немає нічого дивовижного. Усвідомлюючи те, що наші вчинки знімаються, а потім демонструватимуться по телебаченню та оцінюватимуться великою аудиторію, просто неможливо залишатися справжнім собою. Люди завжди хочуть здаватися кращими, ніж вони є насправді. Це абсолютно природньо.

На якусь мить Паша замислився над моїми словами. Протягом цієї паузи в розмові я вже встигла почати накручувати себе через те, що наговорила зайвого та все зіпсувала, проте наступні слова чоловіка довели мені власну неправоту:

— Мені подобається твоя глибина думок, а ще відвертість і безпосередність. Я радий, що покликав на цю прогулянку саме тебе.

— До речі, а чому я? — наважилася таки задати це хвилююче питання я.

Паша якось невизначено знизав плечима.

— Так підказало мені серце.

У його відповіді не було жодної конкретики та визначеності. Та варто визнати, що так відбувається завжди, коли діло доходить до почуттів. Коли діло доходить до душевних перепетій, діяти раціонально не завжди можливо та потрібно. Часто задля знаходження власного щастя найкращим варіантом є довіритися поклику серця.

У кінці прогулянки ми купили морозиво в якомусь маленькому, зате цілодобовому магазині та сіли прямо на траву на набережній Дніпра, притулившись один до одного плечима.

Здавалося б, то було звичайнісіньке ескімо, але в ту ніч воно здавалося чимось божественним. Та й не тільки на морозиво повпливала магія цього побачення. Набережна була чистіша та акуратніша. Зоряне небо було яскравішим. Дніпро було чарівнішим.

Хоча кого я обманюю? У той момент я майже не звертала увагу на те, що оточувало мене, повністю зосередившись на Паші. Дивлячись на нього, я відчувала емоції, які мені не доводилося переживати раніше. Просто дивовижно, як усе всередині може мліти просто від присутності іншої людини поруч.