Глава 36. Верхи, так верхи.

Знайти одяг для верхової їзди виявилось не так просто, як мені здавалося. Леді замовляли наряди у дорогих кравців. Наряди для мешканців столиці середнього достатку можна було знайти у невеличких крамницях при майстернях. Але прості містянки верхи не їздили. Лише в одному місці знайшлась амазонка, яку замовила якась знатна леді, а потім відмовилась, бо щось їй не сподобалось. На Ліліану ця одежина виявилась завеликою. А мені може й підійшла б… Розглянувши ретельно, я зрозуміла, що сукня призначена саме для жіночого сідла. З одного боку вона була значно довшою, щоб прикривати ноги під час їзди, встаючи з коня слід було той незручний шлейф підвертати та закріплювати, щоб не заважав ходити. Мені такий одяг зовсім не підійде.

- А підберіть-но мені чоловічий костюм для верхової їзди! - попрохала я кравця.

Ліліана дивилась на мене захопленими очима, коли я вийшла з примірочної у зручних облягаючих брюках.

Кравець дивився на мене очима, сповненими жаху:

- Міледі! Пробачте, але ви навіть не уявляєте, якою буде реакція світу, якщо ви покажетесь на люди без спідниці! Вас засудять! Для вас будуть закриті двері усіх шляхетних сімейств!

- Буде вам спідниця! - Я пройшлась рядами готового одягу для містянок і витягла на світ божий універсальну річ.

Спідниця була на широкій еластичній гумці, що дозволяло  натягти її майже на будь-яку талію, низ у неї був непідшитий, щоб можна було підігнати під потрібний зріст за п’ять хвилин. Мені сподобалась тканина, м’яка, але міцна. Сподобався колір стиглої вишні. А ще спідниця була широка і збиралася красивими складками. Я спритно натягнула її поверх брюк. Доволі пристойно!..

- Підшийте понизу і зробіть по бокам розрізи, - я показала руками до середини стегна. - Розрізи теж обробіть і з’єднайте краї шнурівкою з тонкої гумки, щоб розтягувалась, коли я сидітиму на коні.

Золото добре спонукає до праці і закриває очі на те, що шокує.

Коли через десять хвилин я одягла сконструйовану особисто амазонку, Лілі у захваті заплескала у долоні:

- Я теж хочу таку!

Ще десять хвилин, за які ми встигли наїстися у сусідній лавці пиріжків - і ми вже в кареті, мчимо додому. Коли під’їхали до королівського палацу, перші вершниці та вершники вже виїжджали за ворота. Добре, що знайомий конюх притримав для нас двох осідланих коней, а баронеса з бароном приготували усе необхідне в дорогу. Правда, вони й слова мовити не встигли щодо наших із сестрою костюмів, так і залишились стояти у воротах з відвислими щелепами. А ми вже наздоганяли кавалькаду. Лілі, і справді, виглядала граціозною феєю у костюмі в салатових кольорах на білій жвавій конячці. У мене ж із чоловічим сідлом теж проблем не спостерігалося. Окрім однієї. Через певний час на мене почали озиратися ті, що їхали попереду, через що коні їхні спотикалися і гальмували.

За попереднім прикидом на прогулянку вирушила практично уся чоловіча складова придворної молоді, а от леді я нарахувала лише дванадцять, тобто, я тринадцята. Щось малувато.

Незабаром один з чоловіків зупинився і почекав, поки ми з Ліліаною порівнялися з ним. За кольором одягу я ще здалеку зрозуміла, що це Зязя Неперевершений. Він церемонно вклонився.

- Я такий радий, що ви приєдналися до нас! Надто мало леді змогли вирушити на прогулянку. Одні, як виявилось, не вміють їздити верхи чи просто бояться коней. Інші мотивували тим, що не мали потрібного одягу… -При цьому цесаревич зачудовано розглядав мій костюм, за ідеєю, розрізи мали відкривати ніжки, але обломом для нахабних очей слугували чоловічі брюки. - Сміливе рішення! - нарешті видав свій вердикт Зязя. - Ти мене щоразу шокуєш, дорога Кароліно! Пробачте, Ліліано, - приклав руку до грудей, - ви теж. Так от, я не договорив. Десь із п’ятеро злягли з якимось сипом, навіть поговорюють, що почалась епідемія. Але хворих ізолювали і, сподіваюсь, нам нічого не загрожує.

О, щодо сипу, то я здогадуюсь, звідки ноги ростуть. Напевно, то матінка зі своєю подругою-відьмою організували, а щоб не «захворіла» лише одна Барбара, бо це могло викликати підозру, чари наклали на декількох претенденток. Мене це не хвилює, герцогиня Ахтонська говорила, що та хвороба лише на кілька днів, а що з нами не поїхала Барбара - та просто чудово, бо я не знала, що та могла витіяти, і трохи побоювалась. Тепер можу дещо розслабитись. Та й взагалі, як то кажуть - менше народу - більше кисню.

Тільки зарання я, як стало зрозуміло трохи пізніше, розслабилась…