Глава 12. Полювання починається.

Герцог Себастьян Вітонський, не зважаючи на те, що тільки-но зізнався у своєму бажанні завести окрім дружини ще й коханку, тепер без усілякого сорому поліз до мене цілуватися. Так хотілось відштовхнути нахабу та ще й ляпасом нагородити замість медалі, та мені ж треба відвернути його від Ліліани, отже, доведеться потерпіти. Коли я усамітнилась із кавалером у альтанці, то це означає, що я не проти… деяких вільностей. У межі розумного, звісно.

Ах! У-у! М-м… Не так вже й погано. Та що там! Просто чудово цілується, поганець! Розумію тепер Ліліану. Та, як би він не цілувався, свою долю зв’язувати з рудим ловеласом не збираюсь!

Щоправда, одним поцілунком герцог не обмежився. Очі його посоловіли, а руки почали нишпорити у місцях, куди пристойна леді нікого допустити не може. Ох, врізала б я зараз колінкою по м’ячиках для пінг-понгу, коли б це не були герцогські м’ячики. Якось я з кримінальним кодексом не дуже ознайомлена і не знаю, що за це буває.  І так вже із вдаваним яснобаченням ледь не підставилась. Добре, хай живе, йому ще рід продовжувати. Герцогський. А мені треба вибиратись, поки не дійшло до чогось більшого.

- Ой! Як я могла забути? Матінка строго наказувала показуватись перед її світлі очі кожні півгодини! Маю бігти, бо зараз як підніме хай, як подасть у розшук, як розшукає нас та побачить, чим ми тут займаємось!

- Ще нічим, - буркнув незадоволено рудий.

- Їй і цього буде достатньо, щоб вас, дорогий Себастьян, одружити.

- Це було б занадто поспішно.  Та я сподіваюсь, що ми ще продовжимо, люба Кароліно, нашу змістовну бесіду?

- Ще й як продовжимо! - Я сміливо підморгнула герцогу, бо вже виходила з альтанки.

- Мені сподобався наш поцілунок, Кароліно.

- Коли я вже дарую знаки уваги, то бажаю, щоб ви, Себастьяне, приймали їх лише від мене! Якщо я тобі до вподоби…

- Така гарна леді не може не бути до вподоби. Я прагну продовжити наше знайомство і прагну пізнати тебе ближче…

- Тоді повторюсь, що я не жуватиму вже кимось пожоване. І ти, Себастьяне, мені подобаєшся, тільки ділитися з іншими дівчатами я не збираюсь!

- Мені імпонує твоя зухвалість, Кароліно!

- Так вирішуй, - я чуттєво провела пальчиком по грудях герцога. - Вирішуй: Я чи всі.

І хутко зникла. Маман, і справді, мене шукатиме, бо я не виконую її мрію породнитися з королівською сім’єю. А ще слід за Ліліаною приглянути.

Я повернулась до зали і почала очима розшукувати сестрицю. Он де принц, його легко знайти за зграйкою юних леді, що в’ються навколо. Ліліани серед них не видно. І де ж вона? Ні на хвильку залишити не можна!

Сестра знайшлась коло вікна у повній самотності. Увагою принца і не пахне. Чому вона не виконує своє призначення? І я, розштовхуючи гостей, посунула до неї. Тільки не дійшла, бо мене перехопила баронеса.

- Де ти никаєш, Кароліно?! - О, вона була неймовірно розгнівана. - Чому принц окремо від тебе, а ти - окремо від принца? Щасливе кохання саме на голову не впаде! Його слід добиватися!

Леді Антуанетта так міцно тримала мене за кисть, що рука мало не відвалилася.

- Йой! - скривилася я.

- Не придурюйся! Де ти була? І, головне, з ким?

- З герцогом Вітонським. Він сказав, що, вірогідно, теж підбере на королівському балу пару.

- Себастьян стане першим холостяком у королівстві тільки після того, як Рауль одружиться. Зараз для тебе не повинно існувати нікого, окрім принца!

- Не буду ж я йому на шию вішатись!

- Чом би й ні? Йшла, під ноги не дивилася, підбори високі, перечепилася, впала…

- Отямилась - гіпс, - бовкнула я.

- Чому гіпс? Падати слід на руки принцові, тоді нічого й не зламаєш, окрім надій конкуренток. Мені, що, за ручку тебе водити? А у вчасну мить ніжку підставити?

- Я сама, - звільнила обережно руку з клешень баронеси. - Вже йду.

- Дивись мені.

І я пішла.

Тільки пішла я не до принца, а до Ліліани, яку слід було підстебнути.

- Що, дорогенька, - мовила з глузливою посмішкою. - Не потрібна  принцові польова квітка, коли навколо стільки яскравих орхідей! Можна вже вважати, що програла?

- Та я!.. Та він!..  Принц вже майже запросив мене до танцю!

- «Майже» - не рахується!

- Ти сама винна! Десь поділася. Звідки ж ти знатимеш, що я виграла, якщо тебе поруч немає?

- Все, очей з тебе не спущу. Іди, зваблюй принца.

- І піду!

- Я дивлюся. Коли падатимеш від сорому, бо принц тебе обійде, дивись, щоб суперниці не затоптали!

- У! - Не знайшла більш нічого, щоб відповісти, сестра.

Та все ж рушила у бік принца. Я за нею, треба ж проконтролювати, а як знов заднього вмикатиме, то допинати туди, куди треба. Ой, нелегко бути злодійкою. І таки я була права. Ліліана та Рауль пройшли одне повз одного і навіть оком не зачепилися. Я досі, пригинаючись, ховалась у натовпі, наглядаючи за сестрою, але тут не втерпіла.