Глава 9. Відхідняки, суперечки та благодійність.

Прокинулась я, попри сподівання баронеси, з головною біллю та кругами під очима. Чи й не дивно? Майже усю ніченьку на ногах. Та після такого було б до обіду спати, а мене нахабно будять! Я відмахнулась від служниці і накрила голову подушкою.

- Леді Кароліно! Прошу вас, вставайте! Леді Антуанетта вже очікує вас у трапезній на сніданок!

- Не встану… Скажи… Скажи, що я захворіла…

- Леді Кароліно! Вам погано? Щось з’їли не те, чи застудилися?

- Йди геть, Мегі!.. Дай хоч померти спокійно…

Краще б я такого не говорила. Через п’ять хвилин в моїй спальні було людно, мов на ярмарку. Маман, вже знайомий доктор, служниці з відварами, компресами та настоянками.

- Донечко, що ж таке?! Бал на носі! Не можна зараз хворіти! Лікарю, любий Архопусе, робіть, що хочете, аби моя дочка стала на ноги! Сьогодні ж! Зараз!

- Докторе, - скривилась я, ледве продираючи очі, коли старий ескулап схилився наді мною, - скажіть, щоб мене залишили у спокої. Прошу.

- Вийдіть усі, я маю оглянути хвору, - зглянувся дідусь.

Коли моя спальня спорожніла, я полегшено зітхнула. Правда, гучний голос баронеси долітав і так:

- Що ж робити?... Що ж робити?.. Що? Ліліана теж не піднімається з ліжка?! Боженько, це ж епідемія! Бал накрився мідним тазом!

Та не накрився той бал, нам би з сестрою виспатись - і будемо, як новенькі. Та не скажу ж я маман, як ми провели ніч.

Доктор оглянув і прослухав мої легені.

- На гуляння ходили, міледі?

- Який же ви досвідчений спеціаліст! - вимовила вражено. - Як ви так швидко поставили діагноз?

- Досвід, моя дорога, досвід. Після літнього сонцестояння та інших народних свят деякі юні леді хворіють на цю хворобу. Ваша сестра, гадаю, теж?

Я кивнула.

- Я пропишу вам спокій, сон і гаряче питво. Сподіваюсь, до вечора будете знов бігати, мов дві кізочки.

- Дякую, докторе. Тільки не кажіть нічого баронесі, прошу.

- Звісно, міледі, - старий приклав палець до вуст. - Лікарська таємниця. А тепер відпочивайте, - і натягнув на мене ковдру.

Архопус вийшов, і я знов чула голос баронеси.

- Точно? Правда? Нервовий зрив перед балом? Минеться? Ох, я вам вірю, звісно, я вам вірю.

Погляд мій упав на один з портретів принца, якими була увішана стіна. Та перед очима спливло обличчя Лісовика. Який же файний! Поруч з ним було тепло і спокійно, а тепер якось порожньо і холодно, хоч і під ковдрою серед літа. Здалось, що на портреті не принц, а Лісовик, і він мені підморгує. Вони, і справді, чимось схожі… Та то я вже засинала…

*       *       *

Наступного разу прокинулась вже сама, бадьора і весела. Все просто чудово. Нічні пригоди здавалися сном, милим романтичним сном. А сни мають властивість розвіюватись. Перш за все побігла на кухню за пирогами, бо й обід вже минув. Потім відмітилась перед маман, хай радіє, що доктор такий вправний, поставив хвору на ноги за пів дня. Пораділа, що сьогодні не буде занять, бо доктор звелів нам із сестрою відпочивати, і пішла провідати Ліліану. Білявки в покоях не знайшлось, що й зрозуміло, вона раніш за мене спати лягла, отже, й «вихворілась» раніше. І де ж тепер її шукати? Хоч би не наробила дурниць.

Знайшла я сестру на задньому дворі. Вона сиділа на дереві і кидала через загородку гусям шматочки хліба.

- Що за благодійність? - хмикнула глузливо. - Готуєшся в пастушки? Розумно. Коли залицяльник - конюх, то самій слід готуватись стати пастушкою.

- Чому це конюх?

- Хай не конюх. Коваль, мірошник чи чабан, яка різниця? Не про принців же тобі, сердешній, думати.

- То це ти уночі вовком вила?

- Гадаєш, не повинна була? Спасибі б сказала. Ти ледве цноти не позбулася!

- То мої справи, - відвернулась білявка.

- А якщо я матері розповім?

- Що розповіси? Ти ж сама там була. Може, то ти мене умовила піти на гуляння?

- Може, ти зараз з дерева впадеш, а потім скажеш, що то я тебе зіштовхнула? - перепитала уїдливо. - Ти ж завжди на мене наговорюєш. Та попереджаю: ногу зламаєш і програєш спір. Чекаю - не дочекаюсь, коли ти митимеш у моїй спальні підлогу! Хоч навіть будеш зі зламаною ногою. Ще й медом поллю та борошном посиплю, щоб тобі веселіше було.

- Стерво!

- Від стерви чую! Отак підвела мене учора! Та я не ображаюсь. То тобі цікаво з конюхами танцювати. А я чекатиму балу, щоб зійтися із принцом.

- Світ зійшовся клином на тому принцові чи що?

- О, ні. Для таких неамбітних осіб, як ти, достатньо й конюха!

Ми б, може, й продовжили суперечку, та нас розшукала Нансі, служниця Ліліани:

- Леді Кароліно, леді Ліліано, вас барон з баронесою чекають на вечерю. Довелось йти.

Коли ми зайшли до трапезної, леді Антуанетта вже розповідала чоловікові: