Глава 2. Моє нове життя.

Ой, як же болить моя бідна голівонька! Я застогнала мимоволі і ухопилась за голову, втрапила пальцями у щось мокре, холодне, перелякалась й відкинула його подалі. І розплющила очі.

- Вона отямилась! Вона отямилась! - заметушилися перед очима нечіткі постаті, схожі на тіні.

- Усі геть! - рявкнув хтось командним тоном, і тіні мов вітром здуло.

Залишилась одна і затулила собою світло, що било у очі, дяка їй.

- Донечко, як ти почуваєшся? - у голосі відчувались турботливі нотки і постать схилилась до мене, торкаючись рукою щоки.

О, то це - матінка Кароліни!

Я на диво чітко пам’ятала свою місію і розуміла, що тепер я ніхто інший, як Кароліна де Пар-Кет, рідна дочка леді Антуанетти, прийомна дочка королівського єгера барона Жана де Пар-Кет, зведена сестра Попе…леді Ліліани. Ніхто тут такого імені, як Попелюшка, ще й не чув.

- Го… голова болить… - вимовила хрипко, таки намацуючи на лобі величезну гулю.

- То винна ця нездара, Ліліана! - Майже перед моїм носом стиснулись два здорові кулаки. - То все вона! Мало не покалічила мою дитинку… Я так злякалась за тебе, дорога Кароліно!.. А та зміюка вже сидить під замком у комірчині. Коли б з тобою щось трапилось, я б її живою у квітнику прикопала!

В очах поступово розвиднювалось  і я змогла розгледіти жінку, яка тепер являється моєю матусею. Одразу на думку прийшло «Три В»: велична, владна і… велика. Відверто велика жінка. Усього багато, і ззаду, і спереду. І зачіска висока, прикрашена дорогоцінними шпильками, і плаття занадто пишне, як для такої фігури, і макіяж занадто яскравий, і голос вельми гучний.

- Може, Ліліана і не винна… - Спробувала стати на захист зведеної сестри, бо вона потрібна живою, а не прикопаною,  її ще за принца заміж видавати.

- Винна, - безапеляційно мовила мати. - Вона знала, що тільки-но вирили яму для компосту і заманила тебе туди, щоб ти скалічилась! Сидітиме тиждень на хлібові та воді. І ніяких балів тепер!

Жінка підняла з підлоги і опустила мені на лоба оте мокре і холодне, що перелякало мене, коли я опинилась у тілі Кароліни. Це виявився усього лиш рушник.

- Ой, не треба! - спробувала відбитись.

Та дбайлива матінка вперто пов’язала рушник на моїй багатостраждальній голові.

- Треба-треба! Як же ти з такою гулею на бал підеш?

- А… коли бал?

- Ти, що, забула? - затурбувалась маман. - Через чотири дні. У тебе все в порядку? Пам’ятаєш, як тебе звуть? Де знаходишся?

- Отут пам’ятаю, а отут не пам’ятаю, - пожалілась я, тицяючи пальцем у голову.

Поки розберусь, що, де, коли, часткова амнезія мені на поміч.

- Ох, горечко! - сплеснула руками жінка.

- Це той бал, що влаштовує король? - піднялась я на лікті.

- Саме так, - трохи заспокоїлась мати. - Бал, на якому принц Рауль вибиратиме наречену. І ти повинна предстати на ньому в усій красі, звабити принца і стати його дружиною!

Ой, цікаво подивитись на цю красу. Відчуваю себе якось незвично…

- Мамо, я хочу встати… Хочу у дзеркало поглянути на свою гулю.

- Добре-добре, донечко. Мегі, проведи міледі до туалетної кімнати!

До кімнати залетіла служниця, залякана дівчина у сірій сукні та білому фартушку, допомогла мені піднятися і провела, куди велено. По дорозі я окинула оком свою простору шикарну спальню, завішану якимись портретами. Та зараз мене більш цікавила власна зовнішність. Опинившись перед дзеркалом, я здерла з голови рушник і очима прикипіла до відображення.

Так он яка нова я! Висока чорноброва дівчина, не позбавлена привабливості. Довга нічна сорочка не давала розгледіти фігуру, та можу сказати, що ні таких грудей, ні такої попи я ніколи не мала. Обхопила руками талію. Не пресловуті шістдесят, та при такому зрості досить пристойно виглядає. Я перевела увагу на обличчя. Густі чорні вії притіняють насиченого кольору карі очі. Яскраві повні губи не потребують і помади. Тонкий, з невеличкою горбинкою, ніс надає аристократичного вигляду. Чорне волосся, зараз скуйовджене та пожмакане, дістає до талії. А мені подобаються природні дані цього тіла! Коли причесати та одягнути - буду справжня красуня. Тільки ось ця гуля на лобі…

- Не треба рушника! - відштовхнула я руку служниці, яка вже прицілилась начепити на мене знов цю прикрасу. - Мідну монету слід наліпити - і все пройде.

Грубо? Так я ж маю підтримувати образ тієї ще стерви. А де ж справжня Кароліна? Я спробувала зазирнути углиб себе, нічого чужорідного не відчула і заспокоїлась. Не важливо. У мене своя місія і я буду її виконувати, а заодно насолоджуватись життям. Тільки як же оце багатство носити? Важкі груди незвично тягнули униз.

- Мегі, допоможи одягнутись і розчесатись.

- Міледі, вам треба лежати! Лікар сказав…

- Я сама знаю, що мені треба! Сказала - виконуй!

Виявилось, що «оце багатство» притримує м’який і досить зручний корсет. Якщо, звісно, не затягувати його так, що свідомість паморочиться. Спочатку служниця спробувала зробити, як годиться.