Епілог. Деінде

У кімнаті без вікон і без тріщин за столом сиділа жінка.

Стіни кімнати були ідеально гладенькі. Не просто рівні — гладенькі так, як буває гладенькою вода в безвітряний день, як буває гладеньким скло, яке ще ніхто не торкався. Жодної подряпини. Жодної лінії. Жодного сліду. Стеля була така сама, і підлога, і навіть стіл — простий, дерев’яний, з дошки, яку вона колись дуже довго шліфувала, доки дерево не перестало пам’ятати, що воно було деревом.

Це було навмисно.

Це було найважче, що вона зробила в житті, — після того, як залишила доньку. Створити кімнату, у якій немає жодної тріщини. Кімнату, у якій стіни нічого не пам’ятають і нічого не чують. Кімнату, з якої неможливо нічого прочитати. Вона робила це три роки, по сантиметру, по волосині, згладжуючи кожну лінію своїми власними руками, наспівуючи соль мінор, доки голос не зривався. Бо там, де вона була, стіни слухали. І те, хто слухав крізь стіни, — теж.

У цьому місці не було ні днів, ні ночей. Тут не падав сніг, не йшов дощ, не сходило сонце. Вона називала його просто — Деінде. Бо воно не було ні тут, ні там. Воно було між. З того боку Завіси, у вузькій смузі сірих коридорів, сірого світла й сірого каменю, що тягнулася вздовж межі, як тінь тягнеться вздовж стіни. Читачі Тріщин колись знали про це місце. Потім забули. Потім вирішили, що його не існує. Вона знайшла його випадково, двадцять років тому, коли була ще студенткою й читала стару тріщину в склепіннях Вейлстоуну, — тріщину, яка читалася навпаки.

А дванадцять років тому вона прийшла сюди сама. Щоб тримати.

Бо Брама тоншала. Ніхто з того боку цього не помічав — ні директорка, ні Морн, ні навіть Шан, — але вона бачила. Вона чула фальш у Першому Тоні ще тоді, на останньому курсі, коли стояла на балу й співала разом із Камертоном, бо не могла не співати. Вона чула, як щось по той бік Брами терпляче, неквапливо, рік за роком розхитує її, як розхитують старий зуб. І вона знала, що зсередини Академії цього не спинити. Браму можна запечатати лише ключем. А ключ має вибрати Читач. А Читача на той час не було.

Тому вона пішла туди, де Брама була найтоншою, — на той бік, у Деінде, — і стала тримати її зі свого боку. Своїм голосом. Своєю волею. Своїм камертоном соль мінор, який вона залишила вдома, бо знала, що він знадобиться доньці, — і тому тримала тільки голосом.

Дванадцять років.

Вона вже не пам’ятала, коли востаннє бачила сонце. Але пам’ятала, як пахне волосся немовляти. Як воно пахне на маківці — теплом, молоком і чимось, чому немає назви. Вона пам’ятала це щодня. Це було те, що тримало її.

***

Жінка була худа, у старому вовняному светрі, що колись був синім, а тепер вицвів до кольору сутінок. Її волосся — колись темне, як у доньки, — посивіло біля скронь, хоч їй було ще зовсім небагато років. На лівій руці, на зап’ясті, була тонка срібна лінія — шрам, схожий на тріщину. Вона мала його з першого року тут. Тоді вона ще не знала, що в Деінде не можна торкатися стін голими руками.

На столі перед нею лежав компас.

Він був схожий на компас Міри — як дві краплі води. Той самий мідний корпус, потемнілий від часу. Та сама кришечка з гравіюванням — гілочка, що розгалужується на три. Те саме скло з дрібною сіткою тріщин. Їх було два — пара. Майстер, який їх зробив, жив на півночі сто п’ятдесят років тому й робив компаси Тихого Шляху тільки парами. Один отримала вона — на першому курсі, від старого пана Гловера, батька теперішнього, який сказав їй: «Від того, хто знає, куди тобі йти». Другий вона довго не знала кому віддати. А потім народилася донька.

Вона сховала другий компас на горищі Кривого будинку, у скриню з вишитим шарфом, за день до того, як піти. Того самого вечора, коли розбила мамину вазу. І склеїла її. І поклала на кухонну стелю Розгалужений Промінь — сорок дев’яту форму, свою форму, свій ключ — так, щоб він зачекав. Щоб він не з’являвся, доки донька не буде готова. Доки Академія не покличе.

Компас на столі весь цей час показував на північний захід. Туди, де стояв Кривий будинок. Туди, куди вона не могла дістатися вже дванадцять років.

Бо піти — означало відпустити Браму.

***

Вона відчула все одразу, тієї ночі, коли випав перший сніг.

Спочатку — Перший Тон. Він долетів до неї крізь Завісу, як долітав щороку, — глухо, ніби з-під води, — і вона, як щороку, заспівала разом із ним, щоб підтримати, щоб заглушити фальш. Але цього разу фальш була голосніша, ніж будь-коли. Те, що чекало з того боку Брами, натискало щосили. Вона співала, доки не зірвала голос. Вона тримала, доки не відчула, що більше не може.

А тоді, за годину, щось змінилося.

Вона почула, як хтось торкнувся Брами з того боку. З боку Вейлстоуну. Хтось маленький. Хтось, чиї пальці були холодні, а серце калатало так голосно, що його було чути крізь камінь, крізь Завісу, крізь дванадцять років.

Вона почула голос. Той, інший. Голос, який вона ненавиділа більше за все на світі. Він казав: Відчини. Я дам тобі все. Маму. Я знаю, де вона.

І вона почула, як маленькі холодні пальці на мить завагалися.

Вона не дихала.

А тоді Брама стала ціла.

Не просто зачинена — ціла. Запечатана. Вперше за тисячу років, вперше відтоді, як її знайшли перші майстри, — Брама зімкнулася так щільно, що навіть із цього боку, з Деінде, вона перестала бути дверима. Вона стала стіною. Гладенькою, як ця кімната.

І жінка, яка дванадцять років тримала її самим лише голосом, раптом зрозуміла, що тримати більше нічого не треба.

Вона сиділа на підлозі своєї гладенької кімнати й не могла підвестися. Руки тремтіли. Голосу не було. А компас на столі, що дванадцять років показував на північний захід, раптом тихенько, ледь чутно тикнув — і вперше за весь цей час ворухнувся. Не стрілкою. Склом. Тріщини на склі зрушили з місця й почали складатися в слово.

ТУТ.

Донька. Вона там. Вона в Академії. Вона щойно — вона, маленька, дванадцятирічна, з холодними пальцями й серцем, що калатало, — вибрала. І вибрала не маму. Вибрала зачинити.