Розділ 28. Лист у стелю

До Різдва лишалося шість днів, і Ґреймір готувався до свята так, як готувався щороку: неквапливо, ґрунтовно й трохи сварливо.

Пан Ділл приносив пошту двічі на день — уранці й після обіду, — бо в грудні листів ставало вдвічі більше, і він не хотів, щоб «люди чекали на свої листівки довше, ніж треба». Пані Пріддл у пекарні пекла імбирне печиво у формі зірок і щодня мало не сварилася з пані Гоббс через те, чий пудинг кращий. Пан Вомблі прикрасив станцію паперовими гірляндами й повісив над табличкою «Ґреймір-он-Волд» вінок з омели, під яким ніхто не стояв, бо на пероні завжди було холодно. А на площі, біля пам’ятника вершникові без голови, поставили ялинку, і діти з сусідніх вулиць ліпили біля неї сніговиків, яким теж чомусь не вистачало голів, бо так було веселіше.

Міра раніше завжди почувалася на Різдво трохи збоку. Наче дивилася на свято крізь шибку. У них із тіткою Селестиною Різдво було тихе: ялинки не було («від неї тільки голки»), гостей не було, подарунків було по одному — тітка дарувала Мірі книжку, Міра тітці — шарф, якого тітка ніколи не носила. Вони обідали вдвох, слухали по радіо королівське звернення, а потім тітка сідала за свої бібліотечні картки, а Міра лягала на підлогу й рахувала тріщини.

Цього року все було інакше.

На третій день канікул тітка Селестина, повернувшись із бібліотеки, мовчки занесла до вітальні невелику, кривувату ялинку, перев’язану мотузкою.

— Пан Ґіббонс продавав останні, — сказала вона, наче виправдовуючись. — Ця нікому не була потрібна. Вона крива.

— Як будинок, — сказала Міра.

— Як будинок, — погодилася тітка.

Вони прикрашали ялинку ввечері. Прикрас у них майже не було — коробка зі скляними кулями знайшлася на горищі, і половина куль була розбита, а друга половина — потріскана. Тітка хотіла викинути потріскані, але Міра не дала. Вона розклала їх на столі під лампою й роздивлялася крізь лупу кожну, одну за одною.

— Ну? — спитала тітка Селестина, яка вже навчилася помічати, коли Міра щось читає.

— Ця пам’ятає, як її купили, — сказала Міра, піднявши срібну кулю з тріщиною, схожою на сніжинку. — Ярмарок, сніг, дівчинка у червоних рукавичках тягне маму за рукав. — Вона подивилася на тітку. — Це ви були? У червоних рукавичках?

Тітка Селестина довго мовчала.

— Мені було шість, — сказала вона нарешті. — А в мами були зелені рукавички. Я пам’ятаю. — Вона взяла кулю й обережно повісила її на найвищу гілку. — Дивно, правда? Я сорок років не згадувала про ті рукавички.

Вони повісили на ялинку всі потріскані кулі. Найбільше тріщин було на синій, з намальованим янголом, — і Міра довго її читала, а тоді сказала, що ця куля впала, коли мамі було три роки, і мама плакала, а тітка Селестина, якій тоді було одинадцять, сказала їй, що янгол не розбився, а просто «отримав шрам, як справжній воїн». Тітка Селестина цього теж не пам’ятала. Але, коли Міра розповіла, вона раптом засміялася — коротко, здивовано, наче сміх вискочив із неї без дозволу.

— Я так сказала? — спитала вона. — Справді?

— Так тут записано.

— Яка я була розумна в одинадцять років, — сказала тітка. — Шкода, що потім це минуло.

***

Листи почали приходити на четвертий день.

Перший прийшов від Корвіна — у товстому конверті з острівним штемпелем і плямою від чогось, що підозріло нагадувало варення. Пан Ділл, передаючи його Мірі на ґанку, дуже уважно розглядав штемпель.

— Острів Скай, — сказав він. — Шотландія. Далеко. — Він подивився на Міру поверх окулярів. — А той перший лист, у серпні, був без штемпеля. А цей — зі штемпелем. Я, міс, тридцять років на пошті. Я все помічаю.

— Цей від друга, — сказала Міра. — Він звичайний.

— Звичайний, — повторив пан Ділл з таким виразом, наче це слово йому теж здавалося дивним. І пішов, похитуючи головою.

Лист від Корвіна був на чотирьох сторінках, і почерк у нього був такий, наче писав він на ходу, на кораблі, під час шторму. Можливо, так воно й було.

Міро!

Для протоколу: я живий. Мама нагодувала мене так, що я, здається, вже не пройду крізь жодні двері, навіть якщо попрошу. Ейлі й Морна дізналися ВСЕ. Я нічого не розповідав. Вони просто ЗНАЛИ. Морна каже, що в неї «дар». Я кажу, що вона читала мої листи до тебе, які я не надіслав. Вона каже, що це теж дар.

Пряники доїхали. Мама сказала, що їх тридцять дев’ять, а не сорок. Я сказав, що один з’їв Сірко. Вона не повірила, бо метелики не їдять пряників. Я сказав, що Академічні метелики їдять. Вона повірила. Не кажи Дессі.

Тато розповідав мені про Тихі Шляхи. Він каже, що на острові була колись одна жінка, яка мала такий компас, як у тебе. Вона шукала сина, що пішов у море. Компас привів її до нього через сім років. Тато каже, що вони не швидкі. Але вони не помиляються. Це я так, для протоколу.

Тут сніг лежить не так, як у Вейлстоуні. Він падає вниз. Це дуже нудно. Я скучив.

Твій друг (і, як каже Морна, «той, хто приїде на другий курс на два сантиметри товщим»),

Корвін

P. S. Скриня написала мені листа. Не питай як. Вона пише, що в Академії дуже тихо і що Бріда співає в порожній вітальні, і стеля підспівує. Скриня каже, що це «гарно, але сумно». Я не знав, що скрині вміють сумувати.

Міра читала цей лист тричі — на ґанку, на кухні й у ліжку перед сном — і щоразу сміялася в тих самих місцях.

Наступного дня прийшов лист від Десси — акуратний, на блакитному папері, з полями, розлінованими олівцем. Десса писала, що бабуся Аделайн «знала маму Міри — не дуже добре, лише бачила на Балі першого снігу двадцять із гаком років тому, — і пам’ятає, що та співала разом із Першим Тоном, і бабуся тоді подумала, що це найсміливіше, що вона бачила в житті, бо співати разом із Камертоном Брами не можна, ніхто не наважується». Десса писала, що Сірко здоровий, але сумує за Корвіном («він сідає на мапу Шотландії, я перевіряла»). Десса писала, що прочитала третій том «Історії Вейлстоуну» вже двічі й знайшла там одну згадку про компаси Тихого Шляху: «Вони були заборонені на два століття, бо їх використовували, щоб знаходити людей, які не хотіли, щоб їх знайшли. Заборону зняли, але компасів лишилося мало. Майстер, який їх робив, помер, не залишивши учнів. Але в примітці сказано: компас Тихого Шляху не можна змусити показувати на людину проти її волі. Він показує тільки на того, хто САМ хоче бути знайденим. Міро, це означає, що вона хоче. Що вона хоче, щоб ти її знайшла».