Розділ 27. Кривий будинок

Потяг до Ґрейміру був звичайний.

Міра ніколи раніше не думала, що слово «звичайний» може звучати так дивно. Вагон був зелений, з потертими сидіннями, що пахли пилом і чужими бутербродами. Кондуктор був сонний і пробив їхні квитки, навіть не глянувши на них. За вікном пропливали звичайні поля, звичайні корови й звичайні мокрі станції з табличками, на яких не було жодної тріщини, яка б щось шепотіла. Міра притиснулася чолом до холодної шибки й прислухалася. Шибка мовчала. Вона була просто склом.

— Ти втомилася, — сказала тітка Селестина. Не запитання.

— Ні, — сказала Міра. — Просто тут тихо.

Тітка подивилася на неї поверх окулярів. Вона сиділа навпроти, пряма, як завжди, з сумочкою на колінах і газетою, яку так і не розгорнула. Від самого Лондона вона майже нічого не казала. Але щоразу, коли потяг гальмував і вагон хитався, її рука тягнулася через прохід і на мить торкалася Мириного коліна — наче перевіряла, чи Міра досі тут.

— Тихо, — повторила тітка. — Я двадцять років намагалася зробити, щоб у моєму житті було тихо. А тепер не знаю, що з цією тишею робити.

Міра не знала, що на це відповісти. Тому вона дістала мамин компас і поклала його на столик між ними. Стрілка, як завжди, дивилася на південний схід. Тріщини на склі, якщо придивитися крізь лупу, складалися в те саме слово.

БЛИЖЧЕ.

Тітка Селестина довго дивилася на компас. Вона, звісно, не бачила тріщин — для неї скло було просто старим і подряпаним. Але вона дивилася на нього так, як дивляться на фотографію людини, яку давно не бачили.

— Він у неї був завжди, — сказала вона нарешті. — Ще змалку. Вона приїхала з ним додому на перших канікулах і сказала мені, що це подарунок. Я спитала від кого. Вона засміялася й сказала: «Від того, хто знає, куди мені йти». — Тітка помовчала. — Мені було двадцять, а їй — дванадцять, і я подумала, що вона знову вигадує. Вона завжди вигадувала. Казала, що стеля їй розповідає казки. — Тітка зняла окуляри й заходилася протирати їх краєм шарфа, хоча вони були чисті. — Я сердилася на неї за це. Довго. Мені здавалося, що вона навмисно говорить про речі, яких я не бачу. Щоб я почувалася дурною.

— Вона так не думала, — тихо сказала Міра.

— Я знаю. — Тітка наділа окуляри. — Тепер знаю. Тоді — ні.

Потяг загуркотів на мосту. За вікном, унизу, пропливла ріка — сіра, широка, з тонкою кригою вздовж берегів. На кризі були тріщини. Міра мимоволі нахилилася до вікна, щоб роздивитися, — і раптом побачила, що одна з них, довга, кривуляста, повільно вигинається, наче повертаючи голову їм услід.

Вона усміхнулася. Не все тут мовчало.

***

На станції Ґреймір-он-Волд їх зустрів пан Вомблі.

Він стояв на пероні під єдиним ліхтарем, у форменому кашкеті, засипаному снігом, і тримав у руках величезну парасольку, яку забув розкрити. Пан Вомблі був начальником станції стільки, скільки Міра себе пам’ятала. Він знав розклад напам’ять, називав усі потяги на ім’я («А ось і наша стара Мейбл, запізнюється, як завжди») і щоразу, коли Міра в дитинстві приходила дивитися на потяги, давав їй льодяник із кишені.

— Міс Міра! — вигукнув він, побачивши її у дверях вагона. — Повернулася! А ми вже думали, що тебе там, у тій твоїй школі, лишать назавжди, бо така розумна!

— Добрий вечір, пане Вомблі.

— Добрий, добрий. — Він потис руку тітці Селестині, тоді нахилився до Міри й таємниче прошепотів: — Ну? Як там? Кажуть, школа для обдарованих. Пані Гоббс каже — для «особливих». А пан Ділл каже, що лист тобі прийшов без штемпеля, і він тридцять років на пошті, а такого не бачив. — Пан Вомблі підморгнув. — Я йому кажу: значить, школа така, що їй штемпелі не потрібні. Правильно я кажу?

— Правильно, — сказала Міра й не змогла стриматися від усмішки.

Пан Вомблі задоволено кивнув і, порившись у кишені, дістав льодяник. Лимонний. Як завжди.

— Для обдарованих, — урочисто сказав він.

Вони йшли від станції пішки, як завжди. Ґреймір був маленький: дві вулиці, площа з пам’ятником невідомому вершникові (у вершника давно відпала голова, і ніхто не пам’ятав, чия вона була), церква, пошта, пекарня й три паби, що сперечалися між собою за звання найстарішого. Сніг лежав на дахах, на парканах, на кам’яних стінах уздовж дороги, і з вікон лилося жовте світло. У пекарні пані Пріддл уже вивісила гірлянду. На пошті пан Ділл, видно, щойно закінчив сортувати листи, бо вимикав світло й, побачивши їх крізь вітрину, помахав рукою — так енергійно, що ледь не впустив окуляри.

Міра йшла й дивилася на все так, наче бачила вперше.

Вона пам’ятала кожну цеглину. Кожен поворот. Кожну тріщину на кожній стіні — ось ця, на розі пекарні, схожа на кота, що спить; а ця, на огорожі церкви, — на рибу з трьома плавцями. Вона знала їх усіх. Вони були її першими друзями, тоді, коли інших друзів у неї не було. Але тепер вона дивилася на них інакше. Тепер вона знала, що вони не просто схожі на котів і риб. Тепер вона знала, що кожна з них — це запис. Слід. Слово.

Вона зупинилася біля церковної огорожі й, поки тітка Селестина шукала ключі в сумці, швиденько навела лупу на Рибу-з-трьома-плавцями.

Холодно, шепотіла тріщина. Холодно, холодно, дзвін, холодно. Дівчинка повернулася. Дівчинка, що лежала на траві й рахувала нас.

Міра всміхнулася й сховала лупу.

— Що ти там побачила? — спитала тітка.

— Вона мене пам’ятає, — сказала Міра.

Тітка Селестина нічого не відповіла. Але, проходячи повз огорожу, вона — Міра помітила це краєм ока — на мить торкнулася каменю рукавичкою. Легенько. Наче віталася.

***

Кривий будинок стояв там, де й завжди, — в кінці провулка Тістлвік, трохи нахилившись уліво, наче прислухаючись до чогось, що відбувається за рогом. Він був вузький, триповерховий, з гостроверхим дахом і круглим віконцем угорі, яке завжди здавалося Мірі оком. Сусіди казали, що будинок кривий тому, що під ним колись був струмок, і фундамент осів. Міра раніше в це вірила.