Розділ 26. Потяг додому

Потяг на зимові канікули відправлявся двадцятого грудня, рано-вранці, коли над Вейлстоуном ще висіли зорі, а сніг на терасах був синій і скрипів під ногами так голосно, що, здавалося, будив усю Академію.

Міра прокинулася ще до будильника. Вона лежала в темряві, слухаючи, як Ловіса посвистує носом, як за вікном тихенько шурхотить сніг, як стіни шепочуть свої нічні історії, — і раптом зрозуміла, що сумуватиме. Не за уроками й не за вівсянкою (вівсянка у Вейлстоуні була значно гірша, ніж у тітки Селестини, хоча Міра нізащо б не призналася в цьому тітці). Вона сумуватиме за шепотом. За тим, як Бріда співає, а стеля співає разом із нею. За кріслом Емрика, що скрипить, коли за ним ховаєшся. За Живою Мапою, яка тепер була не просто тріщинами на стінах, а чимось на зразок друга, що завжди знає, де ти, і завжди тихенько каже: «Я тут».

Вона торкнулася Павутинки біля подушки.

— Я повернуся, — прошепотіла вона. — Після Нового року. Не сумуй.

Тріщина ворухнулася. І витяглася в коротеньке слово, як витягаються в усмішку губи:

ЗНАЮ.

На платформі було людно, весело й холодно. Учні в теплих мантіях і шарфах тягнули валізи, обіймалися на прощання, кричали одне одному «Пиши!» й «Щасливого Нового року!». Хтось кидався сніжками. Хтось уже плакав. Двоє близнюків з Акорду співали щось на два голоси, і сніжинки навколо них кружляли в такт. Професор Белламі стояв на краю платформи в шапці з помпоном і махав усім рукою, як дідусь на вокзалі.

Емрик поїхав напередодні — з мамою, на південь, до моря. Перед від’їздом він спустився у вітальню, де Міра пакувала валізу, і довго стояв біля дверей, крутячи персні на пальцях.

— Пиши, — сказав він нарешті. — Якщо щось. Будь-що. Мама каже, що листи з Ґрейміру доходять до моря за три дні, але я… я перевірятиму скриньку щодня.

— Напишу, — сказала Міра.

Емрик кивнув. Потім, трохи подумавши, зняв із мізинця один із перснів — найменший, срібний, із крихітною тріщиною у формі Меридіанного Хреста — і поклав їй на долоню.

— Це мій перший, — сказав він. — Мама подарувала, коли я вперше прочитав тріщину. Мені було шість. Я хочу, щоб ти його поносила. До весни. А потім повернеш.

Міра подивилася на перстень. Він був їй завеликий навіть на великий палець.

— Я його загублю, — сказала вона.

— Не загубиш, — сказав Емрик. — Ти нічого не губиш. Ти навіть зошит не змогла загубити, коли його вкрали.

Тепер перстень висів у неї на шнурку на шиї, там, де раніше висів Попелястий Ключ. Шнурок той самий. І Міра, торкаючись персня під шарфом, відчувала, що він теплий.

Десса й Корвін чекали на неї біля вагона. Десса — з банкою, у якій сидів Сірко, вкутаний у маленький шарфик, що його Десса сплела сама на уроці В’язання («Бо в потязі протяги, а він мерзлякуватий»). Корвін — без скрині. Скриня, як він сказав, «вирішила лишитися в Академії на канікули, бо їй тут подобається, і я не маю сили з нею сперечатися». Натомість у нього був маленький рюкзак і величезний пакунок, загорнутий у газету.

— Що це? — спитала Міра.

— Пряники, — сказав Корвін. — Для мами. Вона любить медові. А сестри скупили всі пряники в місті, тож я ходив до кухні й просив куховарку. Вона дала. Але сказала, що за це я маю прийти після канікул і допомогти їй чистити картоплю. Десять мішків. — Він зітхнув. — Мама варта десяти мішків.

Вони знайшли купе — те саме, з видряпаним на стіні «Е. Е. + Ш. К. = НАЗАВЖДИ». Міра провела пальцем по літерах. Тепер вона знала, хто їх видряпав. Мама й Шан Карр, на першому курсі, мабуть. Або на другому. Їдучи додому на канікули, як вона зараз.

— Можна? — спитала Десса, дістаючи з кишені маленький ножик для заточування олівців.

Міра подумала й кивнула.

Десса нахилилася над стіною й під маминими літерами, акуратно, дрібно, видряпала: «М. Е. + Д. О. + К. В. + Е. В.». А тоді, подумавши, дописала: «= НАЗАВЖДИ. ДЛЯ ПРОТОКОЛУ».

Корвін засміявся так, що пряники в пакунку зашелестіли.

Потяг рушив.

Він їхав тим самим шляхом, що й восени, тільки навпаки. За вікном пливли пагорби — тепер білі, засніжені, — небо кольору старого срібла, ліс, що спав під снігом. А тоді пагорби склалися, як аркуш паперу, світло змінило колір, і ось уже за вікном були звичайні поля, звичайні дерева, звичайне сіре зимове небо. Міра дивилася на них, і їй було трохи дивно. Наче вона повертається не додому, а в якийсь фільм, який колись дивилася, дуже давно, і майже забула.

Вони їхали весь день. Їли пряники (Корвін дозволив з’їсти по одному — «мама не помітить, їх тут сорок»). Грали в ту саму гру — що за вікном зміниться наступним. Десса читала вголос «Історію Вейлстоуну в чотирьох томах», том третій, який узяла в бібліотеці на канікули, і пані Віндль сказала їй, що «цей том любить, коли його читають уголос, особливо в дорозі». Корвін заснув посеред розділу про реформу правил відбою в чотирнадцятому столітті й хропів так, що Сірко в банці обурено розвернувся спиною.

А Міра дивилася на два компаси, що лежали в неї на колінах.

Компас Завіси, той, що з Попелястого Ряду, за весь семестр показував у різні боки. На початку — кудись угору й ліворуч. Потім, коли вона читала двері, — просто на східну стіну. Коли вони йшли до Брами — униз. А тепер, коли Браму запечатано, він показував просто вперед. За вікно. Туди, куди їхав потяг.

А мамин компас, як і завжди, показував на південний схід. Рівно, уперто, незмінно.

Тільки…

Міра нахилилася ближче. Піднесла лупу.

Скло маминого компаса, темне від часу, було вкрите дрібною сіткою тріщин. Вона бачила їх і раніше, ще на горищі, але вважала, що це просто старість. А тепер, крізь лупу, вона побачила, що тріщини змінилися. Вони більше не були випадковими. Вони складалися в знаки.

Дуже маленькі. Дуже старі. Знаки, яких Міра не бачила ні в «Граматиці», ні на Живій Мапі, ні на Брамі. Але вона читала їх — повільно, по одному, як читала найглибший сьомий шар на дверях.