Розділ 25. Кінець семестру

Грудень у Вейлстоуні був холодний і срібний і пахнув старим каменем і свіжим інеєм. Тріщини в стінах ловили крижане світло й повертали його зміненим — так само, як ловили все й повертали зміненим. Від вересня Міра описала двадцять три нові типи тріщин. Вона підозрювала, що їй знадобиться другий зошит.

Після тієї ночі в склепіннях усе стало інакше — і водночас усе лишилося таким самим. Уроки йшли своєю чергою. Професор Морн, як і раніше, не всміхався. Професор Белламі, як і раніше, змушував усіх співати. Професор Гартвел провів урок історії в хуртовину й сказав, що хуртовина — найкращий час для вивчення воєн, бо «вони так само безглузді й так само швидко забуваються». Ловіса, як і раніше, приносила Мірі чай. Бріда, як і раніше, наспівувала.

Але тепер, коли Міра проходила коридорами, старші учні обертались їй услід. Не всі. Не завжди. Але часто. І шепотіли — не так, як шепотіли на Посвяті, «Ешвейл? Та сама?», а інакше. З повагою. Хтось розпустив чутку, що першокурсниця з Попелястого дому сама запечатала Третю Браму, і хоча директорка Торн нічого не підтверджувала й не спростовувала, чутка розходилася, як тріщина по льоду. А одного разу, на перерві, до Міри підійшли Корвінові сестри — Ейлі й Морна, обидві високі, чорняві, з однаково обвітреними обличчями, — і мовчки, по черзі, потиснули їй руку. А потім так само мовчки пішли. Корвін, що стояв поруч, почервонів до вух і сказав, що це «найбільша похвала, яку можуть дати Віри, і ти маєш пишатися, бо мені вони жодного разу руки не тиснули».

Осінню — а точніше, вже зимову — церемонію провели в середині грудня, у Великій залі. Вона була тиха й урочиста. Директорка Торн сказала дуже багато, не уточнивши, що саме, — схоже, цю навичку вона розвинула до надзвичайного рівня. Вона говорила про сміливість і про дружбу, про те, що Академія стоїть тисячу років не завдяки стінам, а завдяки людям, які ці стіни читають. Вона не назвала жодного імені. Але, кажучи про людей, які читають стіни, вона подивилася на стіл Попелястого дому. І вся зала теж подивилася.

А потім усі четверо отримали так звану Відзнаку Охоронців — маленьку сіру стрічку з вишитою на ній порожньою короною й запис в особовій справі Академії. Відзнаку вручав професор Морн. Він вручив її кожному мовчки, з обличчям, що не виражало нічого. Але коли дійшла черга до Міри, він, прикріплюючи стрічку їй до мантії, тихо, так, щоб ніхто не чув, сказав:

— Ваша мама отримала таку саму на сьомому курсі. Вона теж тоді була наймолодшою в залі.

І Корвін ще раз, як він сказав, востаннє, зауважив, що йому дванадцять років.

— Для протоколу, — сказав він, вертаючись на місце зі стрічкою на грудях і з таким сяючим обличчям, наче йому вручили корону.

— Ти казав це вже дев’ять разів, — сказала Десса.

— Десять, — сказав Корвін. — Але цей — останній. Чесно.

Він сказав це ще двічі до кінця тижня.

Професорка Шан Вейл повернулася до викладання через три тижні після склепінь і ходила трохи скуто, про що відмовлялася говорити. Вона трохи схудла й часто втомлювалася, але її очі були такі ж уважні, як і раніше, а коса — така ж темна, тільки сивих волосинок у ній стало трохи більше. На першому після повернення Практикумі вона подивилася на Міру й сказала:

— Твоя мама була б тобою надзвичайно задоволена. І надзвичайно стривожена, певна річ. Але надзвичайно задоволена.

— Звідки ви знаєте, що вона відчула б? — спитала Міра.

— Бо саме це, — сказала професорка Вейл, — відчуваю я.

А після Практикуму, коли всі розійшлися, вона затримала Міру біля дверей і віддала їй щось, загорнуте в шматок сірого сукна.

— Це твоєї мами, — сказала вона. — Вона залишила це в мене того останнього року. Сказала: «Шан, якщо зі мною щось станеться — віддай Мірі, коли вона перше запечатає щось сама». Я тоді подумала, що вона жартує. Твоя мама завжди говорила такі речі, що я думала, вона жартує.

У сукні був камертон. Срібний, маленький, соль мінор. І на одному з його зубців бігла тонка, як волосинка, тріщина.

«Мої — тріскаються», — згадала Міра слова жінки з «Точного удару».

Вона вдарила камертоном об коліно. Він задзвенів — чисто, ясно, без жодної фальші, — і Мирин власний камертон у кишені відгукнувся в унісон. А разом із ними, тихо-тихо, заспівала стеля Попелястої вітальні.

Розслідування щодо Фелана Крофта та його зв’язків тривало. Як сказала їм директорка Торн, у цьому були замішані люди поза Академією — старші, краще організовані, з довшою історією й глибшою метою, ніж у шестикурсника з нав’язливою ідеєю. З’ясувалося, що Крофта завербували. Використали. Його лють і страх у склепіннях були почасти переконанням, а почасти поведінкою людини, яка зайшла набагато глибше, ніж розуміла.

Його не вигнали. Міра довго про це думала, а потім зрозуміла, що рада. Його відсторонили від занять до кінця року й відправили додому, до матері, під нагляд якогось старого Читача з Лондона, якого директорка Торн знала ще з молодості. Перед від’їздом він попросив зустрітися з Мірою. Директорка дозволила — у своєму кабінеті, під наглядом професора Морна.

Фелан сидів у кріслі біля вікна, у звичайній шкільній мантії. Без брошки. Без бездоганної зачіски. Він виглядав молодшим, ніж Міра його пам’ятала. І дуже втомленим.

— Я хотів сказати, — почав він і замовк. Подивився на професора Морна. Потім знову на Міру. — Я хотів сказати, що це я взяв твій зошит. На Резонансі. Я не хотів його красти. Я хотів лише… подивитися. Зрозуміти, як ти читаєш. Чому ти чуєш, а я — ні. — Він криво всміхнувся. — А він мене вкусив. Зошит. Я донес його до сходів, і він став гарячий, як вугілля, і вирвався в мене з рук. Я ніколи такого не бачив.

— Мама наклала на нього В’язання, — сказала Міра.

— Так, — сказав Фелан. — Я здогадався. — Він помовчав. — Мій батько теж був Читачем. Він казав, що найкращі Читачі — ті, хто читає не очима, а серцем. Я думав, це просто красиві слова. А потім побачив тебе. — Він подивився у вікно. — Я хотів його повернути. Батька. Мені сказали, що він там, за Брамою. Що, якщо я відчиню, я його побачу.