Розділ 24. Що буде далі

Розмова з директоркою Торн відбулася в її кабінеті, і Міра потім довго не могла згадати, як вони туди дійшли.

Вона пам’ятала склепіння — довгі, тихі переходи, якими вони поверталися нагору, і професора Морна з ліхтарем попереду, і тіні Емрика, що й далі тримали Фелана, поки двоє старших учнів, кремезний хлопець і худа дівчина, мовчки йшли поруч, похнюпившись. Пам’ятала, як Корвін тримав її за руку й не відпускав. Пам’ятала, як Десса нарешті вийняла Сірка з банки й посадила собі на плече, і метелик, сонний, притулився до її шиї, як кошеня. Пам’ятала бібліотеку, пані Віндль, яка — о пів на одинадцяту ночі! — сиділа за своїм столом біля входу й мовчки кивнула їм, наче чекала. А потім — сходи. Багато сходів. Угору й угору, повз Велику залу, звідки ще долинала музика балу, повз вікна, за якими падав сніг, на шостий поверх, до дверей із вирізьбленою на них порожньою короною.

Кабінет директорки був круглий, як вітальня Попелястого дому, і невеликий. Тут не було ні розкоші, ні величі — лише старий стіл, кілька крісел, полиці з книжками й одне велике вікно, у якому, наче в рамі, висів увесь Вейлстоун: вежі, галереї, засніжені тераси, а внизу — ліс, сріблястий від снігу. А на стелі — Міра помітила одразу — була тріщина. Велика, розгалужена, схожа на дерево, що росте корінням угору.

Міра одразу ж класифікувала її як Вартовий Меридіан — пізніше вона внесе її до зошита. А тоді придивилася уважніше й побачила, що тріщина говорить. Тихо, як шепочуть старі люди. Вона казала одне слово, знову й знову: ВАРТУЮ. ВАРТУЮ. ВАРТУЮ.

— Сідайте, — сказала директорка Торн. — Усі. Ні, пане Вір, у крісло. Підлога в моєму кабінеті давно нікого не бачила, і їй краще так і лишатися.

Корвін сів у крісло. Десса — поруч, із Сірком на плечі. Емрик сів біля Міри. Професор Морн став біля вікна, спиною до снігу, склавши руки. А Фелана Крофта та його спільників він ще в склепіннях передав двом іншим викладачам — професорові Кеттлу й професорці Ольмстед, — які чекали біля виходу з бібліотеки й повели їх кудись, кожного окремо. Міра бачила, як Фелан, ідучи, обернувся й подивився на неї. Не зло. Наче хотів щось сказати. Але не сказав.

Директорка вислухала все не перебиваючи, і Міра вже починала думати, що це риса або керівників, або Читачів Тріщин, бо і професорка Вейл, і Емрик робили так само.

Вона розповіла все. Про тріщини на кухонній стелі й Розгалужений Промінь. Про лист і про те, що мама дописала в кінці списку. Про двері за лампою, сім шарів і «Ти моя донька». Про Фелана, що приходив уночі з чимось блискучим. Про зошит на сходах, що ведуть не туди. Про щоденник, дві мови, «маленька сьогодні вперше сміялася». Про тітчин лист і мамині три речі. Про Перший Тон, що сфальшивив. Про Браму, що прочитала себе сама, і голос із темряви, що обіцяв маму.

Коли вона розповідала про голос, директорка Торн уперше поворухнулася. Вона повільно поклала руки на стіл і переплела пальці. А професор Морн біля вікна обернувся й подивився на Міру — довго, уважно, так, як дивився на раму на першому уроці.

— Він сказав, що знає, де мама, — тихо закінчила Міра. — І я… я майже повірила. На мить.

— Але не повірила, — сказала директорка Торн.

— Ні. Бо мама писала: довіряй стінам. А воно не було стіною.

Директорка Торн і професор Морн перезирнулися.

— Твоя мама, — сказала директорка Торн, коли Міра закінчила, — надіслала нам листа. Дванадцять років тому, незадовго до того, як зникла. Лист був невиразний — вона була обережна, — але попереджав, що з Брамою щось не так і що докази в Академії. — Вона подивилася Мірі просто в очі. — Відтоді, як вона зникла, ми шукали запечатану кімнату. І не змогли її знайти.

— Вона прив’язала її до мене, — сказала Міра. — До зошита. Відчинити могла тільки я.

— Так. — Директорка Торн трохи помовчала. — Вона була надзвичайна. В усіх значеннях цього слова. — Ще пауза. — Ми знайдемо її, Міро. Маючи докази зі щоденника й Брами, ми тепер знаємо значно більше. Обіцяю тобі.

Міра тримала щоденник. Вона кілька тижнів читала мамин почерк і тільки сьогодні дійшла до останньої сторінки. Сторінки закінчилися саме там, де вона все зрозуміла й діяла.

Мама передбачила саме це. Усе. До останньої тріщини.

— У щоденнику є ім’я, — сказала Міра. — Людини, якій мама довіряла.

Вона поклала щоденник на стіл, розгорнутий на тій сторінці. Директорка Торн прочитала. Професор Морн відійшов від вікна й теж нахилився над столом. Вони перезирнулися, і Міра вперше побачила, як на його незмінному обличчі щось ворухнулося. Щось швидке, гостре, як тріщина, що пробігає по льоду.

— Ця людина пішла з Академії одинадцять років тому, — повільно сказала директорка. — І відтоді ми про неї нічого не чули. — Вона закрила щоденник і повернула його Мірі. — Тепер, здається, почуємо. Хай це ім’я поки що залишиться між нами, Міро.

Міра кивнула. Вона й не збиралася нікому його казати. Принаймні не раніше, ніж зрозуміє, що з ним робити.

— А Фелан? — спитала вона. — Він казав «вони». «Вони прийдуть». Хто вони?

Директорка Торн знову подивилася на професора Морна. Той відповів.

— Ми ще не знаємо напевно, — сказав він своїм рівним, сухим голосом. — Але ми знаємо, що пан Крофт не діяв сам. У нього був учитель. Не з Академії. Хтось, хто листувався з ним три роки. Хто навчив його речей, яких у Вейлстоуні не вчать. Як просити сходи. Як писати тріщини навпаки. — Він помовчав. — І хто пообіцяв йому дещо в обмін на Ключ.

— Що пообіцяв?

Професор Морн довго мовчав. А тоді, несподівано для всіх, відповів:

— Його батька. Батько пана Крофта був Читачем Тріщин. Він зник вісім років тому. Схоже, ця людина пообіцяла Фелану, що, коли Брама відчиниться, він знову його побачить.

У кабінеті стало дуже тихо.

Міра подумала про голос із темряви. Відчини, і я дам тобі все. Маму. Я знаю, де вона.

Фелан теж його чув. Можливо, роками. І повірив.

— Він не поганий, — тихо сказала вона, сама дивуючись своїм словам. — Він просто… хотів того самого, що й я.