Розділ 22. Третя Брама

Глибоких склепінь не було на жодній мапі, яку видавали учням. Зате вони були на Живій Мапі — принаймні на тих її ділянках, які Міра читала останні тижні й мову яких тепер починала розуміти так само ясно, як слова на сторінці.

Пішли вчотирьох: Міра із зошитом і лупою; Емрик зі своїм четвертокурсницьким знанням найглухіших переходів Академії; Десса, що гула так тихо, що це ледь можна було назвати звуком, але цього вистачало, щоб тіні не робили того, чого тіні робити не повинні; і Корвін, який на той час так вправно ходив крізь Завісу, що міг зробити ще трьох людей непомітнішими, не змушуючи їх зникати повністю.

Бібліотека вночі була зовсім іншою. Пані Віндль давно пішла, зелені лампи погасли, і лише сніг за високими вікнами вежі давав трохи світла — біле, холодне, що лягало на спіральні полиці довгими смугами. Драбини на коліщатах стояли нерухомо, як сплячі коні. Книжки мовчали. Але коли четверо учнів пройшли між полицями, Міра почула, як десь високо вгорі, під куполом, тихенько зашелестіли сторінки — наче бібліотека прокинулася й перевернулася на інший бік.

Емрик провів їх до дальньої стіни, де стояла полиця з найстарішими й найнуднішими книжками — «Реєстри відвідувачів Академії, 1203–1489», «Облік свічок та лампад», «Протоколи засідань ради з питань водостоку». Він натиснув на корінець «Протоколів» — четвертий том, із потрісканою шкіряною палітуркою, — і полиця повільно, зі скрипом, від’їхала вбік.

За нею була темрява. І сходи. Вузькі, кам’яні, круті, що вели вниз.

— Я знайшов їх на третьому курсі, — прошепотів Емрик. — На Мапі. Шукав, куди веде північно-східна ділянка, і знайшов. Спустився один раз. Дійшов до першого повороту — і повернувся. — Він помовчав. — Було страшно.

— А зараз? — спитав Корвін.

— А зараз нас четверо, — сказав Емрик і ступив на першу сходинку.

Склепіння починалися відразу за сходами. У склепіннях було прохолодно й сухо, і пахло каменем, старшим за будівлю над ним. Не вогким підвальним каменем, як у Ґреймірі, а сухим, древнім, як пахне в музеях біля найстаріших речей. Переходи освітлювало те саме сріблясто-сіре світло, яке, здавалося, було у Вейлстоуні всюди: воно йшло нізвідки й давало досить світла, щоб бачити дорогу, але замало, щоб почуватися спокійно.

Тріщини тут були інші. Міра помітила це з першого кроку. Нагорі, в Академії, вони були живі, рухливі, говіркі. Тут вони були старі. Глибокі, широкі, темні, як висохлі русла річок, і рухалися так повільно, що Міра бачила це лише тоді, коли зупинялася й довго дивилася. І вони не шепотіли. Вони мовчали — тим особливим мовчанням, яке буває в дуже старих людей, що вже все сказали й тепер просто слухають.

А серед них, у кутках, у нішах, на склепіннях стелі, — Міра навела лупу й ахнула — були спіралі. Тріщини, що закручувалися самі в себе, як мушлі, як вихори, і застигали.

— «Спіральна застигла», — прошепотіла вона. — Професорка Вейл казала, що вона буває тільки там, де давно нікого не було.

— Значить, тут давно нікого не було, — сказала Десса.

— Значить, тут хтось є тепер, — тихо сказав Емрик і показав на підлогу.

На кам’яній підлозі, вкритій тонким шаром пилу, були сліди. Свіжі. Не одні — кілька. І вони вели вперед.

Вони йшли довго. Переходи розгалужувалися, звужувалися, розширювалися. Деякі вели вниз, деякі — нагору, а один, здавалося, вів у двох напрямках одночасно, і Корвін, зазирнувши в нього, швидко відсахнувся й сказав, що «туди краще не ходити, там я бачу себе, що йде назустріч». Емрик ішов попереду, звіряючись із чимось, що, як підозрювала Міра, було наполовину пам’яттю, наполовину чуттям. Але на кожному розгалуженні він зупинявся й чекав, поки Міра прочитає тріщини.

І Міра читала. Тріщини в склепіннях говорили повільно й мало, але все, що вони казали, було правдою. Ліворуч. Не туди — там провал. Праворуч. Униз. Ще вниз. А на одному з поворотів вона прочитала щось, від чого в неї похололо всередині: Тут ходила Ешвейл. Давно. Сама.

— Мама, — прошепотіла вона.

— Що?

— Мама тут ходила. Тріщини пам’ятають.

Ніхто нічого не сказав. Але Корвін узяв її за руку й не відпускав до самого кінця.

Десса гула не перестаючи. Її приглушувальний гул тут, у склепіннях, звучав інакше — глибше, наче камінь підхоплював його й ніс далі. Метелик Сірко в банці світився тьмяно, як ліхтарик, і крила в нього тремтіли. Двічі Десса зупинялася й казала, що тіні попереду «неправильні» — що вони рухаються не так, як має рухатися тінь від світла, — і двічі вони чекали, поки Дессин гул не змусить тіні вгамуватися й лягти, як належить. Міра не бачила, що саме було з тінями. Але бачила обличчя Десси, коли та гула, — бліде, зосереджене, з крапельками поту на лобі, — і розуміла, що це не просто так.

— Попереду, — сказав нарешті Емрик. — Перехід виходить у залу. Я відчуваю.

Зала була кругла, метрів десять завширшки, з куполом, що губився в темряві. Підлога була викладена білою плиткою — старою, потрісканою, пожовклою, — і Міра раптом згадала фотографію з коробки в бібліотеці. Санаторій. Ні — щось старіше. Щось, що було тут до всього. А посередині підлоги, в самому центрі, була латунна решітка — кругла, з візерунком у формі корони, — і з-під неї віяло холодом.

У дальній стіні була Третя Брама.

Міра чекала чогось величного. Те, що вона побачила, було простішим — і чомусь зворушливішим: прохід у камені, метрів зо два з половиною заввишки й з метр завширшки, обрамлений залізом у формі корони — тієї самої порожньої корони, що й на печатці Академії, — але ця корона була потріскана. Не пошкоджена. Тріщини були навмисні, частина будови, частина задуму, і вони збігали від корони вниз усією рамою візерунком, таким складним і густим, що в Міри перехопило подих.

Сам прохід був темний. Не чорний — темний. Як вода в глибокому колодязі вночі. Міра дивилася в нього, і їй здавалося, що темрява там ворушиться. Дихає. Повільно, глибоко, як дихає хтось дуже великий уві сні.