Розділ 21. Бал першого снігу

Перший сніг у Вейлстоуні випадав не тоді, коли ставало холодно, а тоді, коли Академія вирішувала, що час.

Так пояснила Ловіса, і Міра спершу подумала, що це жарт. Але в четвер увечері, коли вони поверталися з вечері, у Великій залі раптом запахло морозом, а сузір’я на стелі — ті, що жеврілися в тріщинах, — почали повільно, одне за одним, спускатися вниз. Вони спускалися, як пір’їнки, кружляючи, і коли торкалися підлоги, ставали сніжинками — справжніми, холодними, з шістьма тонкими променями, — і танули. А наступного ранку весь пагорб, усі вежі, тераси й галереї Вейлстоуну були вкриті снігом, білим і пухнастим, і на кожній сніжинці, якщо придивитися крізь лупу, була крихітна тріщина.

— Академія радіє, — сказала Бріда, стоячи біля вікна вітальні й дивлячись, як падає сніг. — Вона завжди радіє першому снігу. Він їй нагадує, що вона жива.

Бал першого снігу відбувався того ж вечора, у п’ятницю, і про нього говорили всі. Першокурсники хвилювалися, бо не знали, що вдягати й чи треба вміти танцювати. Другокурсники вдавали, що їм байдуже. Третьокурсники обговорювали, хто кого запросить. Четвертокурсники — Емрик серед них — були дивно мовчазні. А шестикурсники, Міра помітила, виглядали так, наче бал їх зовсім не обходив: вони ходили купками, тихо перемовлялися й час від часу поглядали на годинник.

— Бал першого снігу — це не зовсім бал, — пояснила Десса, коли вони зустрілися на перерві. Вона, звісно ж, прочитала все про бал у брошурі, а потім ще в «Історії Вейлстоуну в чотирьох томах», а потім розпитала свою бабусю в листі. — Тобто танці там є. І музика. І їжа. Але головне — це Перший Тон. О дев’ятій вечора директорка вдаряє в Камертон Брами — величезний, у залі, ти бачила, той, що висить над головним столом, — і весь Вейлстоун дзвенить. Усі стіни. Усі тріщини. Бабуся каже, це найкрасивіший звук, який вона чула в житті.

— А навіщо? — спитав Корвін.

— Щоб нагадати Завісі, де межа. Ну, так кажуть. — Десса знизала плечима. — Як підтягнути струну, що ослабла. Раз на рік. — Вона подивилася на Міру. — Якщо Завіса справді тоншає… Перший Тон мав би це показати.

— Мав би, — сказала Міра. — Якщо хтось слухатиме.

Вони домовилися так: на бал підуть. Усі разом. Покажуться, потанцюють (Корвін наполіг, що він не танцює, але Десса сказала, що він піде, бо «інакше це буде підозріло»), почують Перший Тон. А о пів на десяту, коли бал буде в розпалі, а шестикурсники підуть чергувати на тераси, — вислизнуть. Емрик чекатиме їх біля бібліотеки. Звідти, через підвал бібліотечної вежі, вів старий прохід, про який мало хто знав, — Емрик знайшов його на третьому курсі на Живій Мапі, — і цей прохід вів униз. До склепінь.

Увечері Міра вдягла парадну мантію — кольору опівночі, з тоненькою сріблястою облямівкою. Мамин шарф вона обмотала навколо шиї, хоча він зовсім не пасував до мантії. Зошит сховала під мантію, у внутрішню кишеню, яку їй пришила Ловіса, — «щоб ніхто не помітив». Лупу — в рукав. Камертон — у кишеню. Попелястий Ключ — на шнурок, на шию, під шарф.

Мамин компас вона теж узяла. Сама не знала чому. Просто подумала, що він має бути з нею.

Велика зала була неймовірна.

Лампи на ланцюгах цього вечора горіли не сріблястим, а теплим, золотим світлом. Сузір’я на стелі знову повернулися на свої місця, і крізь них, як крізь вікно, падав сніг — повільно, великими пухнастими пластівцями, — і танув, не долітаючи до голів. Столи відсунули до стін, і посередині зали стало просторо, а підлога, кам’яна, вкрита тріщинами, світилася зсередини — тьмяно, ніжно, наче під нею текла ріка з місячного світла. Біля стін стояли довгі столи з їжею: пиріжки з яблуками, теплий хліб із травами, гарячий шоколад у великих мідних казанах, медові пряники у формі тріщин (Ловіса з’їла шість і сказала, що це «наукове дослідження»), горіхи в цукрі, апельсини, нашпиговані гвоздикою.

А над головним столом, де сиділи викладачі, висів Камертон Брами.

Міра бачила його щодня, але ніколи не звертала уваги — він висів так високо, що зливався з тінями під стелею. Тепер, при золотому світлі, вона роздивилася. Він був завбільшки з людину, срібний, старий, з двома довгими зубцями, і на обох зубцях — від основи до самих кінчиків — бігли тріщини. Тисячі тріщин. Крізь лупу Міра бачила, що вони не просто старі — вони записані. Кожна тріщина — рік. Кожен рік — один удар. Тисяча років Першого Тону.

Музиканти — четверо учнів з Акорду з камертонами, скрипками й чимось схожим на скляну арфу — грали щось легке й веселе, і в залі танцювали. Десса затягла Корвіна в коло, і він, червоний до вух, тупцював, наступаючи всім на ноги й вибачаючись. Емрик танцював із Ловісою, серйозно, акуратно, наче на уроці. Бріда танцювала сама, заплющивши очі й наспівуючи щось своє, і навколо неї утворилося коло, бо ніхто не хотів їй заважати.

А Міра стояла біля стіни з чашкою гарячого шоколаду й дивилася.

Вона дивилася на викладацький стіл. Директорка Торн сиділа на своєму високому стільці зі спинкою-короною, маленька, біловолоса, у мантії кольору глибокої води, і всміхалася, дивлячись на танці. Професор Морн сидів поруч, прямий, як завжди, і не всміхався, як завжди. Професор Белламі тупав ногою в такт і підспівував. Професор Кеттл то з’являвся, то зникав. Професор Гартвел дрімав. Літня викладачка В’язання, яку звали професоркою Ольмстед, в’язала.

Професорки Вейл не було.

— Вона ще в лазареті, — сказав Емрик, підійшовши до Міри з чашкою. Він, мабуть, помітив, куди вона дивиться. — Каже, що застуда. Лікарка каже, що не застуда, але не знає що. Мама попросила не хвилюватися.

— І ти не хвилюєшся? — спитала Міра.

— Я дуже хвилююся, — спокійно сказав Емрик. — Я просто вмію робити це тихо.

Міра подивилася на стіл Попелястих. Фелана Крофта там не було. І за іншими столами вона його не бачила. Вона обвела поглядом залу — танцюристів, музикантів, учнів біля столів із їжею, — і ніде не помітила бездоганно зачесаного світлого волосся.