Розділ 20. Довіра й стіни

Емрик повернувся пізно ввечері. Вигляд у нього був такий, наче він не спав дві ночі, хоча не спав, мабуть, лише одну. Він спустився сходами, впав у своє крісло й довго сидів, дивлячись у вогонь.

— Мама нездорова, — сказав він нарешті, коли Міра сіла навпроти. — Нічого серйозного, каже вона. Застуда. Каже, що застудилася в склепіннях, коли перевіряла північно-східну ділянку Мапи. — Він стиснув кулак, персні дзенькнули. — Мама не застуджується, Міро. За чотирнадцять років я жодного разу не бачив, щоб вона чхнула.

Міра нічого не сказала. Вона згадала слова Фелана біля сходів: «Передай їй, щоб береглася». І похолола.

— Що вона робила в склепіннях? — тихо спитала вона.

— Перевіряла ту саму ділянку, про яку ти мені розповідала. — Емрик подивився на неї. — Після того як ви прийшли до неї з ґудзиком, вона пішла в склепіння. Сама. Вночі. Сказала, що хоче «подивитися на дещо своїми очима». А повернулася — і злягла.

— Сама, — повторила Міра.

— Що?

Міра дістала з зошита тітчин лист і мовчки простягла йому. Емрик прочитав. Двічі. Потім довго сидів, тримаючи аркуш у руках.

— «Не йди сама», — сказав він. — Твоя мама знала.

— Мама знала багато чого, — сказала Міра. — Емрику. Мені треба тобі розповісти. Усе.

І вона розповіла.

Емрик слухав не перебиваючи, і Міра вже зрозуміла, що це водночас і найкорисніша, і найбентежніша його риса.

Вона розповіла йому про щоденник — про дві мови, про маскування, про «маленька сьогодні вперше сміялася». Про те, що Мапа — не мапа, а щоденник, що вона записує стан Завіси. Про те, що Завіса тоншає. Про те, що хтось робить її тоншою навмисно — пишучи тріщини навпаки. Про останні мамині записи, великими знаками посередині сторінки: Я ЗНАЮ, ЩО ПО ТОЙ БІК СТОНШЕНОЇ ЗАВІСИ. Про північно-східний кут вітальні, де Мапа досі шепоче «тонше, тонше, тонше».

Ім’я вона йому поки що не назвала.

Коли вона закінчила, він довго мовчав. Жива Мапа повільно рухалася навколо них — було пізно, вітальня порожніла, і тріщини здавалися жвавішими, ніж зазвичай: розгалужувалися й знову з’єднувалися з повільною цілеспрямованістю чогось, що уважно слухає. Міра чула, як вони шепочуть. Вона чула це тепер майже постійно — тихий фоновий шепіт, як шум моря в мушлі. Але цього вечора шепіт був іншим. Тривожнішим.

— Завіса тоншає, — нарешті сказав Емрик. — Я помічаю відхилення на Мапі вже два роки. Дрібниці. Прискорення на окремих ділянках. Я думав… Я думав, це просто Мапа росте. Вона ж жива. Живе росте. — Він похитав головою. — Я не знав, що вона так кричить.

Він показав на північно-східний кут.

— Ця ділянка відповідає глибоким склепінням. Під Академією.

— А що там, у склепіннях?

— Старі речі. Найдавніші роботи з В’язання в Академії. Первісний фундамент. — Він помовчав. — І Брама.

Міра відчула, як у грудях осідає щось холодне.

— Брама з печатки. Брама Порожньої Корони.

— Брам дві, — сказав Емрик. — Декоративна, крізь яку ми щодня ходимо. І первісна — Третя Брама. Та, про яку йдеться в титулі директорки Торн. — Він подивився на Живу Мапу. — Там Завіса найтонша. Завжди була найтонша. Тому Академію й збудували саме тут. Третя Брама — це межова точка, первісний отвір, крізь який пройшли перші майстри Незвичайного. Професор Гартвел розповідав?

— «Третя Брама. Охороняється. Не відвідувати», — процитувала Міра. — Буде на іспиті.

Емрик коротко, невесело всміхнувся.

— Буде. Але на іспиті не буде того, що Брама — не просто історична пам’ятка. Мама якось розповідала… — Він замовк, підшукуючи слова. — Те, що по той бік Третьої Брами, не має назви. У старих книжках його називають по-різному. Порожнеча. Голод. Інший Бік. Ніхто не знає, що це. Знають лише, що перші майстри, коли знайшли Браму, побачили крізь неї щось — і вирішили, що її треба охороняти. Не відчиняти. Ніколи. І з того часу Академія охороняє її тисячу років.

— І якщо хтось стоншить Завісу біля Третьої Брами…

— Брама відчиниться. — Він сказав це дуже тихо. — І те, що по той бік, пройде сюди.

Міра подумала про те, що написала мама. Я ЗНАЮ, ЩО ПО ТОЙ БІК СТОНШЕНОЇ ЗАВІСИ.

Вогонь у каміні затріщав і раптом спалахнув вище — без жодної причини, наче хтось підкинув у нього суху гілку. А потім знову опав.

— Треба сказати директорці Торн, — сказала Міра.

— Так. — Він подивився на неї. — Але, Міро, ти знаєш ім’я. Я ж бачу. Хто це?

Вона подивилася на Мапу. Подумала про Фелана Крофта з його обережними запитаннями й тим, як він стежить за її зошитом. Про його обличчя за сніданком — втомлене, налякане. Про прискорення на північно-східній ділянці. Про колегу, якому довіряла мама. «Розпитують ті, кого послали. А той, хто посилає, — ніколи не питає сам. Він чекає».

Ім’я в щоденнику не було Феланом. Фелан дванадцять років тому був ще дитиною, менший, ніж Міра зараз. А людина, з якою мама обідала, «уважна», «пропонувала допомогти», — була дорослою. Колегою. Людиною, якій мама майже довіряла.

І Міра не знала, де ця людина тепер. Чи вона досі в Академії. Чи вона — один із тих викладачів, які щодня сидять за високим столом у Великій залі. Чи вона — хтось, кого Міра щодня бачить, кому щодня каже «доброго ранку».

«Довіряй стінам. Не людям — стінам».

— Не сьогодні, — сказала вона. — Спершу мені потрібна ще одна річ. Мені треба прочитати Браму.

Емрик утупився в неї.

— Третю Браму, — уточнила вона. — Мені треба прочитати її тріщини. Мама писала, що Мапа — щоденник Завіси. Але Брама — це найстаріше місце. Якщо десь записано все — то там. Якщо мама має рацію щодо того, що це означає, Брама розкаже мені все. І тоді я знатиму напевно. Не здогадуватимуся — знатиму. І тоді ми підемо до директорки. З доказами. А не з ґудзиком.

— Вона в глибоких склепіннях. Під Академією.

— Знаю.

Пауза.

— Ти пропонуєш іти зараз?

— Я пропоную йти обережно. — Вона подивилася на нього. — І пропоную взяти Дессу й Корвіна. Мама казала: «Не йди сама». — Вона ледь усміхнулася. — Нас буде четверо. Це найменше «не сама», яке я можу придумати.