Розділ 19. Лист додому

Емрика вона не знайшла.

Його крісло біля сходів стояло порожнє, з розгорнутою книжкою на сидінні. Ловіса сказала, що він пішов до мами «по щось терміново», а Бріда додала, наспівуючи, що «вигляд у нього був такий, наче він проковтнув камертон». Міра почекала годину. Потім другу. Емрик не повертався.

Тоді вона зробила те, що завжди робила, коли не знала, що робити. Вона сіла писати листа тітці Селестині.

Це було дивно, і вона це розуміла. Тітка не бачила тріщин. Тітка не знала нічого про Завісу, про Мапу, про стоншення. Тітка жила за сотні кілометрів, у Кривому будинку, і найбільше, що вона могла зробити, — це надіслати ще одне яблуко. Але Міра сіла біля каміна, розгорнула аркуш сірого паперу й почала писати, і їй стало трохи легше вже з першого рядка.

Люба тітко Селестино!

Я знайшла дещо мамине. Не можу написати, що саме, бо це таємниця, і тут є люди, які дуже хочуть цю таємницю дізнатися. Але я знайшла. Мама залишила це для мене. Вона знала, що я прийду.

Тітко, мама була дуже смілива. Сміливіша, ніж я думала. І дуже розумна. І дуже-дуже мене любила, ще до того, як я навчилася говорити. Я тепер точно це знаю.

Вона писала, що в мене її вуха. Це правда?

Я трохи боюся. Не дуже. Трохи. У мене є друзі, і вони допомагають. І є одна викладачка — я тепер знаю, хто вона. Це Шан. Та сама, що з’їла пиріг. Вона передає тобі привіт і каже, що кіт сам був винен.

Тітко, можна запитання? Мама коли-небудь згадувала когось із Академії, кого вона… не любила? Чи боялася? Хоч когось?

Обіймаю. Ношу шарф. Їм.

Міра

Вона поклала лист у шухлядку з кривим димарем. Шухлядка клацнула, і лист зник.

А наступного ранку, за сніданком, прийшла відповідь.

Це було незвично. Листи з Ґрейміру завжди йшли два дні — «пошта охочіше несе листи туди, ніж звідти». Але цей прийшов за одну ніч. Конверт лежав біля Мириної тарілки у Великій залі, звичайний, білий, із ґреймірською маркою, підписаний рівним, кутастим тітчиним почерком, — і він був товстий. Набагато товстіший, ніж зазвичай.

Міра відкрила його просто за столом.

Міро.

Я отримала твій лист увечері. Не питай як. Він просто лежав на кухонному столі, біля хлібниці, коли я спустилася випити води. І стеля над ним — ти будеш сміятися — тріснула. Нова тріщина. Я її бачу. Уперше в житті я бачу тріщину на стелі й розумію, що вона означає. Вона схожа на стрілку. І вона показує на мене.

Я сиділа над твоїм листом пів ночі. А потім пішла на горище й відкрила скриню. Ту саму. На самому дні, під шарфом, під фотографіями, під листами, лежав ще один конверт. Я ніколи його не бачила. Клянуся тобі, Міро, я перебирала ту скриню сотні разів за дванадцять років, і його там не було. А сьогодні він лежав. І на ньому було написано: «Селестині. Коли Міра спитає про того, кого я боялася».

Я його відкрила. Він короткий. Я переписую тобі дослівно.

Міра перевернула аркуш. Під тітчиним рівним почерком ішов інший — з петельками й довгими хвостиками.

«Селестино. Якщо Міра питає — значить, вона вже знайшла щоденник. Значить, вона вже знає, що Завіса тоншає, і вже знайшла ім’я. Скажи їй три речі.

Перше: людина, яку я боялася, — не та, хто розпитує. Розпитують ті, кого послали. А той, хто посилає, — ніколи не питає сам. Він чекає.

Друге: нехай не йде сама. Ніколи. Ні до Брами, ні до склепінь, ні навіть до бібліотеки вночі. Нехай бере друзів. Я ходила сама — і бачиш, де я тепер.

Третє: нехай довіряє стінам. Не людям — стінам. Люди можуть брехати. Стіни — ніколи. Навіть коли їм цього хочеться.

Я люблю вас обох. Пробач мені, сестро. За все. Е.»

Це все, Міро. Більше в конверті нічого не було.

Я не розумію половини слів. Я не знаю, що таке Брама і склепіння. Але я розумію слово «сама». І я прошу тебе — я, твоя тітка, яка дванадцять років намагалася тебе від усього цього вберегти й не змогла, — не йди сама. Будь ласка.

А на твоє запитання: так. У тебе її вуха. Трохи відстовбурчені зверху. Вона їх ненавиділа й завжди ховала під волоссям. Ти, будь ласка, не ховай. Вони гарні.

Їж.

Т. С.

P. S. Стеля на кухні досі показує на мене. Я поставила під нею вазу з квітами. Здається, їй подобається.

Міра дочитала й довго сиділа, тримаючи лист у руках. Навколо гомоніла Велика зала — хтось сміявся за столом Шукачів, хтось сварився за столом Нитки, сузір’я на стелі поволі пересувалися, лампи на ланцюгах погойдувалися. А Міра сиділа й дивилася на мамин почерк, переписаний тітчиною рукою, і думала про три речі.

Розпитують ті, кого послали.

Не йди сама.

Довіряй стінам.

— Міро? — Десса сіла поруч, поставивши банку з Сірком на стіл. Корвін сів з іншого боку. Обидва дивилися на неї стривожено. — Що сталося? Ти бліда. Знову.

Міра мовчки поклала лист між ними.

Вони прочитали. Десса — швидко, ворушачи губами. Корвін — повільно, двічі повертаючись до кожного речення. А коли закінчили, перезирнулися.

— «Розпитують ті, кого послали», — повільно повторила Десса. — Тобто Крофт…

— …не головний, — закінчив Корвін. — Його хтось послав.

— Хтось, хто чекає, — сказала Міра.

Вона подивилася через залу на стіл Попелястого дому. Фелан Крофт сидів на своєму звичному місці біля краю — бездоганна мантія, акуратне волосся, на рукаві, біля зап’ястя, — Міра помітила це тільки тепер, — бракувало одного ґудзика. Він їв мовчки, ні на кого не дивлячись. А тоді, наче відчувши її погляд, підвів голову.

І Міра вперше побачила його обличчя без усмішки.

Воно було не зле. Не хитре. Не підступне. Воно було втомлене. Втомлене й налякане, як у людини, яка вже давно йде дорогою, що веде не туди, і боїться озирнутися.