Розділ 18. Що було в щоденнику

Елспет Ешвейл повернулася до Вейлстоуну дослідницею, коли Міра була ще немовлям, і саме тоді запечатала кімнату. Щоденник був її записами за той рік — спостереження, нотатки, відкриття, — але й чимось більшим. Він був попередженням.

Міра читала його два вечори, уважно, роблячи нотатки у своєму зошиті мовою тріщин, якою щодня володіла дедалі вільніше.

Вона читала в найдальшому кутку вітальні, біля вікна з сірим світлом, загорнувшись у мамин шарф. Ловіса приносила їй чай і ні про що не питала. Емрик сидів у своєму кріслі біля сходів і читав свою книжку, але Міра помічала, що він уже третій вечір не перегортає сторінок. Бріда наспівувала щось тихе й сумне. А Тео якось підійшов, постояв поруч, подивився на щоденник, потім на Міру — і мовчки поклав біля неї на підвіконня яблуко. Міра потім довго тримала те яблуко в руках, не їдучи, і думала, що Попелястий дім — це, мабуть, найкраще місце у світі.

Щоденник був написаний двома мовами. Звичайною — маминим почерком із петельками й довгими хвостиками. І мовою тріщин — тонкими розгалуженими знаками на полях, між рядками, у кутиках сторінок. Звичайною мовою мама писала про погоду, про те, що їла на обід, про те, що «маленька сьогодні вперше сміялася, коли Селестина чхнула». Мовою тріщин — про те, що знаходила в стінах.

І Міра поступово зрозуміла, що звичайна мова — це маскування. Якщо хтось візьме щоденник, він прочитає про обіди й погоду. А справжнє — на полях.

«Маленька сьогодні вперше сміялася». Міра довго сиділа над цим рядком. Їй не треба було тріщин, щоб зрозуміти, що мама писала його з усмішкою.

Історія, яку розповідав щоденник, була така.

Того року Елспет почала розуміти Живу Мапу так, як не вдавалося нікому до неї: не як застиглий запис, а як живий документ, що активно щось фіксує. Вона писала: «Мапа — не мапа. Мапа — щоденник. Вона записує, що відбувається, щодня, щогодини, як людина, що веде журнал на кораблі. І я нарешті розумію, про що вона пише».

І фіксувала Мапа, як вона почала з’ясовувати, стан Завіси.

Від Завіси походила назва Академії Вейлстоун. Завіса була — і це найпростіший опис, на який Міра спромоглася з маминих набагато складніших нотаток, — межею між звичайним світом і Незвичайним. Не фізичним бар’єром, а межею сприйняття. Незвичайні Мистецтва діяли так: крізь Завісу проходили, або резонували з нею, або читали її будову. Як казав професор Морн на першому уроці: Завіса — тканина. Її можна побачити, почути, зшити, розпустити й прочитати. І вона, як і будь-яка тканина, зношується.

Жива Мапа фіксувала, що Завіса тоншає.

Не скрізь — не катастрофічно, — але в певних місцях, за певним візерунком, який Елспет після місяців ретельного аналізу визнала неприродним. Вона накреслила цей візерунок на розвороті щоденника — сітку тріщин, що сходилися до однієї точки, як промені до центру, — і підписала: «Так тоншає тканина, якщо її розтягувати. Не так — якщо вона просто старіє».

Хтось робив її тоншою навмисно.

Хтось усередині Академії.

Міра перечитала цей рядок тричі. Вітальня навколо неї була тиха й тепла, вогонь у каміні потріскував, Бріда наспівувала. А десь у цих самих стінах, у цих самих коридорах, у цій самій Академії хтось — колись — розтягував тканину світу. Може, й досі розтягує.

Елспет розгледіла закономірність — імен у щоденнику на полях вона не називала, з обережності чи тому, що не знала всього, Міра не могла сказати. Вона описувала, де саме тоншає Завіса: східний коридор, північно-східні склепіння, глибокі переходи під бібліотекою. Вона описувала, як: «Не силою. Не Резонансом, не В’язанням. Тріщинами. Хтось пише на стінах — так само, як пишу я, — але пише навпаки. Кожна його тріщина каже: "тонше, тонше, тонше". І Мапа записує це, як записує все. Але Мапа не може цьому завадити. Мапа — лише щоденник».

А на останніх сторінках — уже не на полях, а просто посередині, великими знаками, наче мама вже не мала часу ховатися, — було написано: Я ЗНАЮ, КОМУ ЦЕ ВИГІДНО, і Я ЗНАЮ, ДО ЧОГО ВОНИ ВЕДУТЬ, і Я ЗНАЮ, ЩО ПО ТОЙ БІК СТОНШЕНОЇ ЗАВІСИ.

Цей запис був останнім. Щоденник обривався на півреченні.

Наступна сторінка була порожня. І наступна. І ще двадцять сторінок після неї. Лише на самому останньому аркуші, на внутрішньому боці обкладинки, звичайним почерком, дрібно, наче дописано в останню хвилину, було: «Маленька сьогодні спала спокійно. Селестина каже, що в неї мої вуха. Бідолашна».

Міра довго сиділа з щоденником.

Потім подивилася на залізний ключ на підвіконні поруч із зошитом.

Мама сховала його тут. Сховала тут усе — для неї. І зникла, мабуть, тому, що її викрили.

Навмисне стоншення Завіси. Хтось усередині Академії. Дванадцять років тому — і досі.

Чи роблять вони це й зараз?

Міра встала, підійшла до північно-східного кута вітальні — того, що, за словами Емрика, відповідав глибоким склепінням, — і навела на стіну лупу. Тріщини Живої Мапи в цьому куті були густі, темні, і вони рухалися швидше, ніж в інших місцях. Набагато швидше. Наче поспішали щось записати.

Міра придивилася до найсвіжіших — тих, що були світлі, майже білі. Вона повільно читала їх, знак за знаком, звіряючись із маминими нотатками.

ТОНШЕ, казала Мапа. ТОНШЕ. ТОНШЕ.

Міра опустила лупу. Руки в неї похололи.

Вона повернулася на початок щоденника й прочитала його знову, тепер шукаючи закономірностей, які могла пропустити.

На третьому прочитанні вона знайшла слово, якого не впізнала першого разу.

Воно було не на полях — посередині сторінки, звичайним почерком, у записі за три тижні до останнього. У записі, який здавався зовсім буденним: про те, як мама обідала в Академії, про те, що була гроза, про те, що в бібліотеці хтось розлив чорнило. І про колегу. Про людину, яка, як вона думала, їй допомагала. Яка розпитувала про її дослідження. «Сьогодні знову обідала з ним. Він такий уважний. Питав про Мапу, про мої записи. Пропонував допомогти з північно-східною ділянкою. Я сказала, що подумаю. Не знаю чому. Мені б радіти, що хтось цікавиться. Але щось у тому, як він питає…»