— Я знала, що вона над чимось працює того останнього року, коли повернулася до Академії дослідницею, — сказала професорка Вейл.
Вона встала з-за столу й підійшла до вікна. За вікном осінній ліс горів мідним і червоним, а над ним низько, майже торкаючись верхівок, ішли сірі хмари. Професорка стояла спиною до них, і Міра бачила лише її косу, темну, з кількома сивими волосинками, і сріблястий браслет на зап’ясті, який вона крутила, крутила, крутила.
— Вона не казала мені, над чим. Ми дружили ще зі шкільних років. Ми розповідали одна одній усе. Про хлопців, про іспити, про те, ким хочемо стати. Вона розповіла мені першою, коли дізналася, що чекає на тебе. — Професорка Вейл обернулася й подивилася на Міру. — Вона прийшла до мене, сіла ось тут, на цей стілець, і сказала: «Шан, у мене буде донька. Я це знаю. Я це прочитала». І засміялася. Вона так сміялася того дня…
Міра сиділа на тому самому стільці. Вона раптом відчула його під собою — дерев’яний, твердий, звичайний — і їй здалося, що він ще теплий.
— А того останнього року, — продовжила професорка Вейл, — вона замовкла. Приходила в Академію щодня — з немовлям на руках спершу, потім, коли тобі виповнилося три місяці, залишала тебе з Селестиною в Ґреймірі й приїжджала сама. Сиділа годинами у вітальні Попелястих, перед стінами. Читала. Записувала. Ні з ким не говорила. Я питала — вона казала: «Не зараз, Шан. Коли закінчу — розповім». — Професорка Вейл похитала головою. — А потім вона зникла. І не розповіла.
— Ви знаєте, де вона? — тихо спитала Міра.
Це було запитання, яке вона хотіла поставити від першого дня. Вона й не помітила, як воно вирвалося.
Професорка Вейл подивилася на неї довгим поглядом.
— Ні, — сказала вона. — А ти?
— Ні, — сказала Міра.
Професорка Вейл один раз кивнула й більше нічого не сказала, і Міра зрозуміла, що ця розмова не закінчилася, а лише взяла паузу.
— Тітка Селестина передавала вам привіт, — сказала Міра, сама не знаючи, навіщо. — Вона пише, що досі пам’ятає, як ви з’їли цілий пиріг із вишнями й звалили на кота.
Професорка Вейл завмерла. А тоді — несподівано, як сонце крізь хмари, — засміялася. Голосно, по-дитячому, закинувши голову, так, що Емрик здивовано відсахнувся, наче ніколи такого не чув.
— Кіт сам був винен, — сказала професорка Вейл крізь сміх, витираючи очі. — Він на мене так дивився, що я не могла не поділитися. А потім він виблював усі вишні на Селестинин улюблений килим, і нас обох вигнали надвір. — Вона похитала головою, все ще всміхаючись. — Шан Карр. Боже. Я вже двадцять років не чула, щоб хтось так мене називав.
Вона перестала сміятися. Подивилася на Міру — на шарф із гілочками, на зошит, притиснутий до грудей.
— Будь обережна, Міро, — сказала вона. — Будь дуже обережна. І якщо тобі знадобиться допомога — будь-яка, будь-коли — приходь сюди. Двері завжди відчинені. Навіть уночі.
Вдала спроба відбулася в середу о пів на дванадцяту ночі — значно пізніше відбою.
Міра довго думала, як це зробити, і нарешті, лежачи якось уночі й слухаючи шепіт стін, зрозуміла. Відповідь була така проста, що вона мало не засміялася вголос. Мама не залишила їй ключ, який можна вкрасти. Мама залишила їй мову. А мовою можна не тільки читати. Нею можна писати.
Вона мала написати відповідь. Мовою тріщин. На самій стіні.
— Олівцем? — перепитала Десса, коли Міра пояснила свій план. Вони сиділи в кутку бібліотеки за Незвичайною Картографією, і Десса записувала план у свій зошит, ставлячи біля кожного пункту номер. — Ти хочеш писати на стіні олівцем?
— Мама створювала тріщини на стелі, — сказала Міра. — Не знаю чим. Але я знаю, як вони виглядають. І знаю, що вони означають. І якщо я напишу їх на стіні — правильно, тією самою граматикою — то, може, стіна прочитає. Як я читаю її.
— Може, — повторила Десса й поставила біля пункту знак питання.
— А якщо ні? — спитав Корвін.
— Тоді спробуємо ще раз, — сказала Міра. — І ще. Мама спробувала б.
Вони вирішили йти вночі. Вдень у вітальні завжди хтось був — Бріда з її піснями, Тео з його домашніми завданнями, Ловіса, яка любила читати біля каміна. А вночі, після відбою, вітальня була порожня. Майже. Але тепер, після ґудзика й зошита на сходах, Емрик переставив своє крісло так, щоб воно стояло просто біля сходів, і щовечора засинав у ньому з книжкою на колінах, і кожен, хто спускався, мусив пройти повз нього. За останні два тижні Фелан Крофт не спустився жодного разу.
Але щоб Десса й Корвін потрапили до Попелястої вітальні, їм треба було пройти через пів Академії після відбою. А це було заборонено. І це було непросто.
Десса гула акордом, що глушив звук їхніх кроків. Вона навчилася цього на Практикумі в Акорді — «приглушувальний гул», так це називалося, — і він працював чудово: коли Десса гула, підлога під їхніми ногами переставала рипіти, двері переставали скрипіти, і навіть дихання ставало тихішим, наче потрапляло в м’яку вату. Сірко сидів у банці під Дессиною рукою й тихенько гудів у унісон, і разом вони звучали як далекий вітер.
Корвін провів їх крізь Завісу через двоє замкнених дверей. Він ще ніколи не робив цього з іншими людьми — лише сам, і то лише з однією рукою. Тож коли вони дійшли до перших замкнених дверей — тих, що вели з п’ятого поверху на сходи вниз, — Корвін зупинився, зблід і сказав:
— Я не впевнений, що вийде.
— Вийде, — сказала Десса.
— Ти не можеш цього знати.
— Можу. Твої сестри можуть. Ти третій у родині. Значить, і ти можеш. Це статистика.
Корвін подивився на неї так, наче вона сказала щось дуже дурне й дуже розумне водночас. Потім узяв Міру й Дессу за руки — міцно, аж кісточки побіліли, — заплющив очі й ступив уперед.
Це було дивне відчуття. Наче проходиш крізь туман, густий і холодний, і на мить не бачиш нічого, не чуєш нічого, не відчуваєш навіть власних ніг. А потім туман закінчується, і ти стоїш по той бік дверей, а двері, зачинені на засув, — позаду тебе.