Розділ 16. Перша невдача

На це знадобилося ще три тижні.

Три тижні — і, як виявилося, це було дуже довго. За три тижні в Ґреймірі, мабуть, облетіли б усі клени на провулку Тістлвік, тітка Селестина зварила б щонайменше двадцять один горщик вівсянки, а пан Ділл посварився б із поштовою скринькою разів сорок. А у Вейлстоуні за три тижні настала справжня осінь: ліс під пагорбом спершу пожовтів, потім почервонів, потім став кольору старої міді, а з терас пахло мокрим листям і димом. Професор Гартвел провів урок історії під першим туманом і сказав, що туман — найкращий час для вивчення таємниць, бо «вони звідти виходять самі, тільки встигай записувати».

Міра тим часом намагалася відімкнути двері.

Перша невдала спроба полягала в тому, щоб накреслити Розгалужений Промінь у повітрі Тріщинною лупою. Міра прочитала в «Практичній історії порожніх місць», що давні Читачі вміли «малювати тріщини на повітрі», і вирішила спробувати. Вона стала перед дверима, підняла лупу й повільно, обережно накреслила нею в повітрі вушко, стрижень і три пагінці борідки. Нічого не сталося. Двері навіть не ворухнулися. Зате сусідня дрібна тріщина на стіні раптом зігнулася, склалася у знак питання й так застигла, і Міра вирішила вважати це заохоченням.

— Або насмішкою, — сказав Корвін, коли вона розповіла.

— Стіни не насміхаються, — сказала Міра.

— Ти ж не знаєш напевно.

Міра не знала напевно. Але вирішила, що не насміхаються.

Друга невдала спроба полягала в тому, щоб прикласти зошит просто до стіни, і нічого не дала, крім того, що трохи розмазалася сторінка з ключем. Міра довго потім підмальовувала розмазане вушко, кусаючи губу, і боялася, що зіпсувала Промінь назавжди. Але коли вона закінчила, зошит раптом потеплішав у її руках — ледь-ледь, як тепліє чашка, коли в неї наливають чай, — і Міра видихнула.

А між першою й другою спробою сталося те, про що Міра потім довго не могла згадувати без холоду в животі.

Її зошит зник.

Це було в четвер, після Основ Резонансу. Міра залишила сумку біля своєї парти — лише на хвилину, поки бігала до професора Белламі запитати про домашнє завдання. Повернулася — сумка стояла на місці. Застебнута. Нічого не чіпано. Книжки, камертон, лупа, обидва компаси, яблуко, яке тітка Селестина надіслала в останньому листі (воно було трохи пом’яте, але цілком їстівне). Усе було.

Окрім зошита.

Міра перевірила сумку тричі. Вивернула її на парту. Залізла під парту, під лаву, за шафу. Зошита не було. Зеленого, потертого, з сорока вісьмома тріщинами й сорок дев’ятою на останній сторінці, з написом «НЕ ЧИТАТИ (ОСОБЛИВО ТЕБЕ, ТІТКО)». Його не було.

Вона не пам’ятала, як дійшла до Попелястої вітальні. Пам’ятала тільки, що коридори були дуже довгі, а сходи вниз — нескінченні, і що серце калатало так, що в вухах шуміло, як море. Вона бігла, і падала, і знову бігла, і думала лише одне: «Мама дванадцять років готувала це для мене. А я загубила за хвилину».

У вітальні був Емрик. Він сидів у своєму кріслі з книжкою, і, побачивши Мірине обличчя, одразу ж відклав книжку.

— Що?

— Зошит, — сказала Міра. Голос не слухався. — Зник. З сумки. На Резонансі.

Емрик встав так швидко, що крісло рипнуло.

— Хто був у класі?

— Усі першокурсники. Професор Белламі. І… — Міра замовкла. — І старші заходили. Вони мали урок після нас. Шостий курс.

Емрик нічого не сказав. Він просто подивився на неї. І Міра зрозуміла, що він подумав те саме, що й вона.

Вони знайшли зошит за пів години. Знайшла не Міра й не Емрик. Знайшла Бріда.

Вона спустилася у вітальню, наспівуючи, з кошиком, повним сухого листя (Бріда збирала листя для чогось, що називала «осіннім акордом»), і, побачивши їх, — Міру з червоними очима, Емрика з обличчям, як у професора Морна, — зупинилася.

— Що сталося?

— Мірин зошит зник, — сказав Емрик.

— Зелений? — спитала Бріда. — Потертий такий?

Міра завмерла.

— Він лежить на сходах, — сказала Бріда. — На третьому поверсі східного крила. На тих, що ведуть не туди. Я подумала, хтось загубив, і хотіла забрати, але він… — Вона завагалася. — Він не дався. Я простягла руку, а він відсунувся. Сам. Ніби не хотів, щоб я його брала.

Міра бігла до східного крила так, як не бігала ніколи в житті. Емрик ледь встигав за нею.

Зошит лежав на сходах третього поверху, на п’ятій сходинці знизу. Розгорнутий. Сторінками донизу, обкладинкою догори, наче його кинули — або впустили, тікаючи. А навколо нього, на кам’яній сходинці, бігли тріщини. Свіжі, яскраві, світлі, як подряпини на склі. Вони розходилися від зошита в усі боки, наче хтось кинув камінь у воду, і всі вони вели вниз. Сходами вниз.

Міра впала на коліна й підхопила зошит. Він був теплий. Майже гарячий.

Вона гарячково перегорнула сторінки. Усі на місці. Усі сорок вісім. І сорок дев’ята — Розгалужений Промінь — на останній сторінці, трохи розмазана, підмальована, ціла.

— Він не дався, — тихо сказав Емрик за її спиною. Він присів поруч і дивився на свіжі тріщини на сходинці. — Хтось його взяв. Ніс сходами. І тут зошит… — Він замовк, підшукуючи слово. — Він вирвався.

— Зошити не вириваються, — прошепотіла Міра.

— Звичайні — ні. — Емрик провів пальцем уздовж однієї з тріщин на сходинці. — Але це не звичайний зошит, Міро. Ти ж сама казала. Мама наклала В’язання на будинок. Можливо, на зошит теж. Можливо, він не дається нікому, крім тебе.

Міра притисла зошит до грудей. Він повільно холонув, стаючи звичайним, теплим, як тіло.

— А хто його ніс? — спитала вона.

Емрик дістав із кишені лупу й навів її на одну з тріщин. Довго дивився. Потім опустив лупу.

— Тріщини кажуть «утік», — сказав він. — І «сходи». Більше нічого. — Він помовчав. — Сходи, що ведуть не туди. Якщо хтось, тікаючи, спустився ними, то він міг опинитися де завгодно. На даху. На кухні. У лісі. Ніхто не знайде.

Вони сиділи на сходах мовчки. Внизу, на другому поверсі, хтось пробіг, сміючись. Зверху, з вікна, падало сіре осіннє світло.